Вісімнадцять напружених пар очей слідкували за кожним моїм рухом і словом. Дмитро Михайлович, заздалегідь отримавши мій дозвіл на присутність, нечутно причаївся у закутку і спостерігав за поведінкою пацієнтів. Він полюбляв поговорити з кожним, проте зазвичай оті розмови відбувалися віч-на-віч. А щоб отак – звести їх докупи, претендуючи на відвертість – надто сміливе рішення, враховуючи специфіку закладу. Лікар терпляче не втручаючись очікував подальшого розвитку подій.
– Кожен із вас мав причину на те, аби сюди потрапити… Кожен із вас залишив удома щось, що приносило йому біль і душевні страждання… Проте кожна біда припиняє бути бідою, коли про неї говорити вголос. Тоді вона стає звичайною проблемою – однією з багатьох, які переслідують нас протягом життя і які можна вирішити спільними зусиллями…
Я замовкла, аби передихнути, уважно придивляючись до незвичної аудиторії. Я усвідомлювала, що слухачі не є цілком адекватними, і була напоготові, адже мої слова могли викликати непередбачувані емоції, ба, навіть агресію або ж безпідставний сміх. Я була готова до всього, проте панувала мовчанка. Завмерши, аудиторія не реагувала на мою промову. Хтось (зазвичай жінки) з-під лоба спостерігав за мною, до кінця не збагнувши, про що йде мова. Я не бачила дружелюбності в їхніх очах, і це було найгірше. Хтось байдуже порпав у носі і жадібно поглядав на пиріжки, викладені на тацях, гадаючи, що то і є головна причина нашого збіговиська. Безсловесний Михайло-чоботар, з яким ми теж мали нагоду зустрітися напередодні, сидів, наче глиба, низько опустивши голову, ніби його не торкалося все дійство. Іван-тесля стурбовано шкрябав потилицю, оцінюючи скрутність моєї ситуації. Один Мітя, вчитель фізики, уважно прислухався до почутого і схвально хитав головою, даючи зрозуміти, що контакт існує.
– Людині важко самотужки боротися з влас– ними протиріччями. Все залежить від тих, хто її оточує, від середовища… В даному випадку те середовище – це є ми з вами. Я і ви – ми одне ціле, знаходячись тут, адже маємо спільну мету – знайти порозуміння. Це є та причина, що звела нас і об’єднала у стінах «Притулку»…
– Ви не плутайте себе з нами… Ми потрапили сюди примусово, а ви з власної волі. Тому між нами існує величезна прірва… Чи вас, як погану дівчинку, теж відрядили сюди на перевиховання? – колишній вчитель фізики несподівано цупко і навіть в’їдливо сприйняв отриману інформацію і, дивлячись просто мені увічі, чекав відповідь, укотре примусивши мене замислитись над тим, що, власне, він, з цілком ясним розумом і навіть кмітливістю, тут робить?…
– Я приїхала сюди з власного бажання – це правда. Питання в тому, що мене сюди привело… Та про це пізніше… У кожного із нас є певна історія, певна біографія, і кожен із нас, я впевнена в цьому, має що сказати. Нехай це станеться раніше чи пізніше, проте все те, що виплеснеться назовні, обов’язково дасть позитивний результат, – я помітила, що вчитель тихенько, у вус, посміхається, отже, промова лунала непереконливо…
– Хто бажає щось розповісти про себе? – мій погляд ковзав по присутніх, шукаючи прихильні очі, проте панувала зловісна тиша. Ситуація стала критичною, і якоїсь миті я ладна була розплакатись, втекти світ за очі… «Яка ж бо я дурепа, – щеміло в голові. – Як можна було розраховувати на порозуміння людей із порушеною психікою, неадекватних, з гіпертрофованими почуттями, недавніх пияків та потенційних шизофреніків, людей, яким понад усе на світі хочеться одного – аби їх не чіпали…» Я відчувала майже фізично, як моя непохитна самовпевненість котиться у безодню.
«Ну добре, – моя свідомість вперто не хотіла змиритися з безпомічністю, – з тими, що у «ян– гольському», все зрозуміло: позбавлені усвідомлення власної неповноцінності, вони до кінця днів сприйматимуть навколишній світ на тваринному рівні, що лояльно формулюється діагнозом «важко виліковні». Але ж люди, котрі сиділи переді мною без найменшої іскорки в очах, колись таки зобов’язані будуть повернутися у колишнє середовище. В картках, які я встигла попередньо проглянути, так і написано: «реабілітаційний період».
