… Я прокинулась, коли за вікном білів день і сонечко грайливо зазирало у вікно. Спросоння не могла збагнути, де я і що тут роблю. За мить оговталась, пригадавши всі події вчорашнього дня і помітивши поруч стос лікарняних карт та книгу, на якій заснула, відразу зосередилась і посерйознішала. Випроставши стерплі ноги у пошуках капців, зойкнула – піймала скалку. Дощата підлога виявилась шурхою, і я пошкодувала, що не маю вовняних шкарпеток. Утім, як і багато чого необхідного. Запланувала найближчим часом навідатись у село і навстіж відчинила двері – потужним струменем сонячні промені увірвались в кімнату. На ґанку стояв жбан із молоком та замотана у домоткану ряднину, ще тепла, щойно спечена чвертка хлібини. Я вдячно посміхнулася, бажаючи бабі Гальці довгих років життя…
Поснідавши, я вийшла надвір і з подивом помітила, що майданчик «Притулку» кишить людьми, на відміну від вчорашнього затишшя. Дехто з них поводився доволі дивно, і я збагнула, що це і є час щоденної прогулянки «янгольських», про що обачно застерігав мене напередодні Дмитро Михайлович. Певне напруження видавав чіпкий погляд нянечки, котра не зводила очей з кожного, та ще Янча, що попри вдавану байдужість, розтягнувшись на лавиці у дерев’яній альтанці посеред подвір’я, примруженим котячим оком тримав усе під контролем.
Я не ризикнула відкрито підходити до нього, враховуючи все, що сталося напередодні у «янгольському». Натомість дружньо помахала рукою (Янко мене одразу помітив) і вмостилася неподалік на грабовий круглячок.
…Якщо не брати до уваги зрілий вік кожного з пацієнтів, можна було б подумати, що вивели на прогулянку молодшу групу дитячого садочка. Кожен знаходив собі справу до вподоби, не звертаючи уваги на все, що коїться навколо. Один кумедний дядько у безглуздо затісному кептарику, підібравши з землі сухий патичок, присів неподалік і навпочіпки порпав землю, вочевидь, виводив там нікому не зрозумілі ієрогліфи… Інший набурмосено ходив мовчки туди-сюди, і, помітивши, що Янчова увага прикута саме до нього, я чомусь подумала, що треба бути обережною. Ще один, пригрівшись сонечком, несподівано став роздягатися, скидуючи з себе засмальцьовану маринарку, далі непрасовану сорочку – аж до спідньої білизни. Стурбована санітарка, підійшовши до нього, доброзичливо вмовляла одягнутися:
– Годі, Антоне, облиш, задубієш, а пак знову будеш хорий…
І Антон, зворушений її теплою інтонацією, підбирав із землі вбрання, одягав на себе, невпопад защіпаючи ґудзики і забувши затягнути «блискавку» на штанях. А розчулена нянечка, зашарівшись, підказувала:
– Господичку мій, та ти хоч срамоту прикрий, Антоне… Горе мені з вами…
Лишень один чоловічок з усіх настирливо вимагав уваги – смішний, з довгим носом, схожий на Піннокіо (бракувало хіба абетки у руці). Він підходив по черзі до кожного і писклявим дитячим голосом канючив:
– Дядю, дай копієчку…
Ніхто не реагував на його поведінку агресивно, напевно, звикли. Та коли він проробляв це вдесяте хтось таки не втримувався:
Ображений закопилював губу і сором’язливо відходив убік:
– Та пішов ти…
– Злий ти, дядя…
Михайлина, з котрою я вже познайомилась під час відвідин «янгольського», чинно зайняла собі місце на сходах корпусу і тихенько наспівувала молитву, уявляючи себе, вочевидь, на пасхальній службі. Вона виглядала беззахисно урочистою, і ніхто її не чіпав – отой спів вносив бодай якесь розмаїття у нерозбірливе бурмотіння інших.
Маргіта, закутавшись не по-літньому у тепленький вовняний лапсердак, почимчикувала до Янка у альтанку і, присівши поруч, випитувала: «… Як гадаєш, хлопче, вже пора?»…
Терплячий і звиклий до всього Янчо з серйозним виразом обличчя відповідав: «Ще раз чекайте, тютко. То ше зарано…» Куди «пора» і що «зарано» знали добре лишень вони – стара жінка, змучена довічним очікуванням коханого, і могутній велетень Янчо, котрого за два роки служби у війську не зуміло дочекатися дівча…
Окрім Михайлини та Маргіти подвір’ям прогулювались ще п’ятеро значно молодших жінок. Кожна з них бубоніла щось своє, а одна повсякчас голосно реготала, розмовляючи з уявним співбесідником: «…Та облиште вже, кажу я вам… Не дам… Не можу… Кишки болять… Чотири аборти за півроку, далі два викидні…» І вже агресивніше, трясучи у повітрі дрібними кулачками: «…Пішов до біса, я кому сказала… Не чіпай мене, бо вдарю…» Її уста були масно і невпопад підфарбовані вульгарною пурпуровою конфітурою, а на кінчиках волосся руділа не зовсім вилиняла хна. Інші четверо тримались трохи осторонь від неї, наче боялися підхопити нікому не видиму заразу.
Хелени серед них не було, і я зрозуміла, що її вигулюють окремо…
– Доброго дня… Мене звуть Дара… Від сьогодні ми збиратимемось разом, аби розповісти одне одному про себе і вислухати кожного з бажанням порозуміти і допомогти…
