… З року в рік одного й того ж дня (саме тоді, коли трапилась ота зловісна автомобільна негода, що забрала батьків і прокручувалась сотні разів у моїй уяві, мов доброякісний касовий фільм жахів, що не випаровувався з голови ще довго після перегляду) Гоша привозив мене сюди і чекав… А я тим часом вимітала пилюку, що накопичувалась дивним чином на меблях, хоч мені здавалось, що в порожніх оселях їй взятися нізвідки, знімала зі стелі чудернацькі плетива павутини, вкотре перебирала вицвілі від невжитку речі, дорогі моєму серцю і пам’яті… На зачатку наших тривалих відвідин Гоша поривався мені допомогти, аби прискорити процес, та я тактовно його спиняла – не хотіла, аби хтось сторонній втручався в те єдине, що належало суто мені, в «святая святих», де ніхто крім мене не мав права вступити. Навіть Максову пропозицію винайняти прибиральницю, котра приводила б тут все до ладу, я рішуче відхилила – важко було уявити, аби до всього, що напувало моє серце теплими споминами, торкався хтось чужий…
Цього разу я нервувала – вперше за роки нашого співіснування Макс просив мене залишитися вдома… Він був збентежений, дратівливий, і той стан не був йому притаманний… Зазвичай зосереджений, малослівний, він часом нагадував бездоганну машину, механізм, що не має права дати збій… Послаблялися коліщатка лишень уночі, у ліжку, коли я тулилася до нього і віддавала все існуюче у світі тепло, аби якось його відігріти…
Ми були різними, як два полюси, і всі його друзі врочили швидке розлучення, а їхні дружини вважали мене пришелепкуватою через відсутність жаги до діамантів і світських збіговиськ… Та попри все Макс, здавалося, мене любив – такою, як є, задумливою і дивною, ні на кого не схожою, наче вихопилась випадково у реальність з невідомого нікому потойбіччя… Він звик відвідувати товариство сам – не тому, що вухо тяли насмішкуваті репліки поза спиною і доводилось соромитись за мене перед «вишуканою» богемною публікою, ні… Він знав, що після тих осоружних вилазок «у світ» я почуватимусь пригніченою і розчавленою, наче виноградний жмих, з якого витиснули до краплі всі соки… Він знав і те, що нікого ріднішого за нього, у мене на світі нема…
Проте того дня він, як ніколи, просив мене зостатися… І оте прохання, як і його очі, в котрих з’явилася невідь звідки непритаманна йому безпомічність («… Максе, в тебе неприємності?.. Що трапилось?.. Ти не схожий на себе… Я не можу не їхати, ти ж бо добре знаєш, який сьогодні день…» – «… Я знаю… Пусте… Все налагодиться… Я просто хотів побути сьогодні з тобою…»), бриніло у вухах, як церковний дзвін, котрий не вщухає на слуху ще довго по тому, як припиняється калатання. І тому, хлюпнувшись на прохолодне шкіряне сидіння поруч водія, не спроможна позбавитися незрозумілої тривоги, я відповіла: «Ні, братчику, на цвинтар поїдемо наступного разу».
Вкрай здивований Гоша вперся у мене телячим поглядом і перепитав: «То куди ж тоді?»
Я перелущувала нервовими пальцями клавіатуру подарованої нещодавно «VERTU». Макс відмовчувався, а домашня покоївка Ліза – простяцьке і щире дівча, не менш вірне ніж Гоша – прощебетала, звітуючись, в слухавку:
– Ні, Даро, вашого чоловіка вдома нема… А так усе гаразд… На вечерю – полуничний мус. Ваш улюблений….
Гоша очікував розпоряджень, а мені у скронях стугоніло: «Макс хотів побути зі мною… У нього негаразди… Не варто було його залишати сам на сам…»
Я звикла до чоловікових відлучень, коротких і тривалих, запланованих і несподіваних, як і до усвідомлення того, що наші світи, як і світосприйняття загалом, кардинально різні, і єдиний полюс перетину – це домашній спокій та добробут. Та його відсутність саме сьогодні чомусь вперто дошкуляла, і я, вишуковуючи в телефонному нотатнику нові й нові номери приятелів та колег по роботі, поступово втрачала рівновагу:
– Олексо, доброго вечора… Макс випадково не у вас?.. Вибачте… До зустрічі…
– Броніславе Всеволодовичу, ви часом не знаєте, де шукати Макса?.. Прошу?.. Ні, нічого не трапилось, просто…
– Корнеліє Олександрівно, вибачте за недоречний дзвінок, проте я не можу знайти Макса… У його робочому плані не були часом зазначені ділові зустрічі?.. Так-так. Я знаю, що сьогодні вихідний…
– Сьомо, Макс часом не з тобою?… Та ні, він просто не бере слухавку… А ти не знаєш, що запроблеми в нього на роботі?.. Ало! Я погано тебе чую… Ти, як завжди, за містом, чи що?… Ага, розважаєш гостей… Кажеш, що нема таких проблем, з якими він би не упорався?.. Гаразд… Бувай…
Вщент розгубившись, я метикувала, куди ж насправді їхати, і коли Гоша завів двигун, провокуючи тим самим хутчіше прийняти бодай якесь рішення, план визрів блискавично:
– Гошо, братчику, відвези но мене у офіс…
