– Ти і так собі вже його сплюндрував… Принаймні бізнес – це точно. І якщо той смердючий опецьок підпише зараз договір про вклад своїхакцій у ті довбані сучасні технології, що завідомо програшні, то вважай, що ти – банкрут… А в нього, зауваж, 57 відсотків… І все це завдяки тому, що ти клеїв із себе великого естета, відмовившись пригріти його косооку кралечку… Начебто тобі не байдуже, з ким лягати вдома у ліжко… Повір, я б тобі компенсувала сімейні незручності… Тільки цілковитий йолоп здатен розглядати шлюб як приватну справу, а не як стратегічний крок до збагачення… Дивуюся тобі, Максе… – Славка посьорбувала коньяк, а Макс мовчав, осмислюючи почуте…
– Знаєш, Славцю, попри все я не шкодую ні про що… А ти, як бач, надто кмітлива на свої роки… Хвацька й тямуща… Чисто чоловік у спідниці…
– Це я – чоловік у спідниці?! – Славка, розпашіла від алкоголю, грайливо розщіпала йому ґудзики на штанях, – я зараз доведу тобі, що я ніякий не чоловік, а найсправжнісінька жінка… Ще й сексуальна, і приваблива… І головне – повноцінна, не те, що твоя амеба, інфузорія-туфелька, котра протягом десяти років навіть дитину не спромоглася тобі народити шляхом звичайного людського злягання… А може, вона вигадала собі, що свята і очікує непорочного зачаття?.. Якщо ти такий безкомпромісний, то краще би вже мене взяв за дружину, ніж її… Я ж бо хоч реальна, земна… Зараз сам у цьому переконаєшся…
І упоправшись нарешті з неслухняним паском та ґудзиками, Славка зтягувала з нього штани і ставала навколішки перед канапою, вилизуючи солодко і смачно, як отого довгоочікуваного льодяника, з котрого вдалося таки віддерти приліплену обгортку, його міцну ствердлу плоть…
Із засідки я виповзала ледь не навколішках… І вже проминувши отетерілого охоронця згадала, що цілком боса – підбори, які я зняла, аби не видати цоканням власної присутності, дотепер нетрібно теліпалися у моїй руці.
Гоша не промовив ані слова. І лишень під’їхавши до високого кам’яного муру, що оперезував наш неприступний палац, подивився на мене напрочуд ясно і виважено, що стало зрозуміло – він все збагнув і сказав:
– …Я не мав цього робити… Я порушив встановлений Статут…
– Він не дізнається, – відповіла я і, натягнувши босоніжки на ноги, хилитаючись, мов напідпитку, почвалала до будинку. Єдине, чого мені хотілося понад усе, – втікати звідси світ за очі…
Автобус востаннє пчихнув, збивши за собою смердюче куриво, і замовк. Зупинка була кінцевою, і змучений водій із подзьобаним віспою обличчям, сплигнувши з протертого дермантинового сидіння на дорогу, витягнув довгоочікувану цигарку. Трохи розім’яв її в руках і смачно затягнувся. Я і ще двоє пасажирів (вочевидь, місцеві мешканці) неквапливо вивалились у сільську пилюку. Оті двоє почимчикували у бік села, а я вирішила налагодити контакт із водієм, аби вивідати бодай якусь інформацію.
– Скажіть, а до «Притулку» далеко? – Напорпавши й собі цигарку в кишені наплічника, я присіла поруч нього просто на узбіччі, вибравши місцину, де прошарок пилюки на траві був не таким помітним.
Він глибоко затягнувся, змірюючи вивчальним поглядом із ніг до голови міську панянку:
– До дурки, чи шо?..
– Чому дурка?! Психіатрична клініка профілактично-лікувального типу…
…Занурившись напередодні в інтернет, я пробігала очима сотні рядків із запрошеннями дипломованих медпрацівників на роботу. Проте всюди дошкуляючим пунктиком наприкінці оголошення була умова: необхідна практика.
Мій інститутський диплом роками пилюжився неторканим на полиці, і я не сподівалася, що колись доведеться про нього згадати. І тут несподівано, мов рятівна ниточка, на очі потрапило оголошення, цілком позбавлене прецензійності та переліку обов’язкових умов. Найбільше привабило мене те, що в адресі закладу було вказано якийсь цілком віддалений район, про існування якого я навіть не здогадувалась.
– Мабуть, це те, що треба… Принаймні, мене ніхто довіку там не знайде…
Я не стала навіть заповнювати формуляр резюме, а просто попросила покоївку Лізу, аби вона допомогла зібрати мені наплічник із необхідними речами в дорогу. Ліза розгублено дивилася на мене, не розуміючи, що коїться. Вочевидь, спочатку вона подумала, що я готуюсь до якоїсь розважальної нетривалої мандрівки. Але спостерігаючи, як я, копирсаючись у паперах, настирно щось вишукую і, нарешті, полегшено зітхнувши, відкладаю убік (ось він – неторканий роками, у зеленій матовій палітурі, з тисненими золотавими літерами, доказ того, що я – дипломований лікар-психотерапевт), прив’язане до мене, наче вірний пес, дівчисько не втрималось:
– Даро, дорогенька моя, що трапилось? Що ви затіяли?! Благаю вас…
– Лізонько, мила… Прошу тебе… Нікому ані слова… Адже ми з тобою приятельки, чи не так?.. Помітивши, що у мене тремтять від хвилювання руки, Ліза опустилася клубочком поруч мого крісла і по-дитячому захлипала…Макс повернувся пізно вночі. Закусила зубами простирадло, аби не вибухнути… Вдавала, що сплю…
