– І тобі, Василю, здоров, – виходячи, кивнув лікар і вже за дверима пояснив. – Івана привезла сюди племінниця, котру він оселив у власній хаті разом з її чоловіком та дітваками. Він майстер був на все село, не зважаючи на те, що пив багато і гуляв гучно. А як пустив рідню на поріг, не до вподоби їм став, ось і привезли, мотивуючи пияцтвом. А тепер він і сам повертатися не хоче, каже: «Що я там забув? Най собі ґаздують молодята, як я їм на заваді». На свята оте кубло до нього навідується, навіть забирають його додому часом, та як приводять, починають бідкатися, мовляв, знову до паленки[6] тягнувся. Я їм не надто вірю, а Іван по тих відвідинах тиждень похмурий ходить – голови не підводить. Незабаром оживає і знову хапається до роботи…
– А Василь що – німий?..
– Ні, не німий. Василь – інша історія… У Василя хата згоріла. Разом із родиною. В одну мить він став сивий, як лунь. Як те сталося – достеменно ніхто не знає. його вдома не було, а повернувся – побачив тліюче згарище. Ось і побілів. Розвернувся й пішов світ за очі. Всю ніч його селом шукали, а потім ще день і ще ніч… За тиждень дядько Степан знайшов його у нас під воротами, ось і прийняли. Він веде себе спокійно, єдине – мову йому заціпило, ні з ким не розмовляє. Та ще ночами плаче – вборсається під матрац, аби ніхто не чув, і виє там тихенько, наче вовк на повний місяць… Нещодавно ми йому верстат облаштували, тепер він усіх черевиками обшиває. Мовчки.
– Виходить, у вас справжній притулок… Комуна для тих, кому нікуди йти…
Лікар мовчав… Вийшовши на свіже подвір’я, завагався:
– Що ж, не знаю, чи варто показувати вам «святая святих»?.. Навіть якщо ви маєте щире бажання справді тут залишитися, думаю, після відвідин «янгольського» ви з’ясовуватимете час найближчого рейсового автобуса до міста.
Якусь хвилину ми ще помовчали, зважуючи доцільність відвідин, і я рішуче сказала:
– Ходімо…
І ми рушили до «янгольського». Тут все було інакше, ніж у першому корпусі. Всі двері, без винятку, були оббиті дерматином, і в кожних зловісно вилискувало скляне очко. Я зиркнула налікаря, і він, розуміючи мене без слів, пояснив: – У нас надто вузьке коло персоналу, аби встановити нагляд за кожною палатою. Тому ми пристосували двері так, аби дві наші санітарки, що змінюються почергово, мали змогу спостерігати за пацієнтами безпосередньо не контактуючи. Це не важко, адже всього на лікуванні тут зна– ходиться вісімнадцятеро пацієнтів. Дві палати чоловічі, дві – жіночі. Звісно, коли потрібне термінове втручання, медсестри поспішають на допомогу, а інакше… намагаються не наражатись зайвий раз на несподіванки. Маєте бажання увійти? – він насмішкувато кивнув у бік однієї з палат, очікуючи моєї реакції. Я обернулася на кремезного Янча, що невідступно йшов за нами, гаряче, мов зіпрілий кінь, дихаючи у потилицю. Він здавався надійним і чимось нагадував мені Гошу. Я без вагань відповіла:
– А чому б і ні?
У покої було п’ять ліжок, проте два з них були порожні. До нас метнулася старша жіночка – доволі охайна і юрка, я спочатку навіть здивувалася її присутності тут.
– Ну, нарешті, приїхали, гості дорогі, скільки ж вас можна чекати, забарилися в дорозі, чи що?
Я вже й стіл накрила, і пасок понапікала, і яйця розфарбувала, а вас все нема та й нема… Синку, то хіба ж до мами можна спізнюватися у Боже свято? Отакої… Жіночка не вгавала, кружляючи навколо нас і приговорюючи, допоки лікар суворо не прикрикнув на неї:
– Сядь, Михайлино, не метушися… Приїхали, як бачиш, твої гості, то й веди себе пристойно… Сядь, кажу я тобі…
І зніяковіла Михайлина присіла на своє ліжко, біля якого на шухляді були розкришені шматки хліба, повідкушувані шматочки яблука, розкладені у геометричній пропорції, символізуючи накритий стіл.
– Чого ж ви на мене гойкаєте[7]? Я так вас чекала, я так на вас тішуся… У Боже свято не мож гойкати, – вже тихіше ображено нарікала жінка в той час, коли лікар коротко і майже пошепки описував мені історію хвороби.
– Михайлина втратила пам’ять, коли дізналася про наглу смерть другого сина. Коли помер перший – молодший, вона ще так-сяк справлялася, а от коли старший пішов зі світу, потрапивши під копита знавіснілого бичка, вона зовсім занедужала. Від того осоружного дня – на Пасху – нікого не впізнає. Сусіди поклопотали про неї, бо ж кликала у гості кожного, хто проходив повз хату. Боялися, аби лиха їй не заподіяли чужі – самі знаєте, який світ пішов…
На другому ліжку мовчки сиділа закутана у теплу хустку стара жінка і благально заглядала лікареві ввічі. Він, вочевидь, добре знав, що від нього вимагається, тому спокійно присів біля неї і виважено, неначе педагог до слухняної учениці, довірливо казав:
– Не приїхав ще, Маргіто, треба чекати. Хустку можеш зняти – упрієш. Я тобі повідомлю, коли приїде, отоді й збиратимешся. Знаєш, що з Сибіру – неблизький шлях.
