Старанно вивішував оте все на мотузках, натягнутих від будиночка до дроварні, і вибивав із них, піднімаючи неабияку куряву, затхлість і пилюку.
Лікар тим часом відкланявся ненадовго у невідкладних справах, знявши з себе халат, під яким виявилась доволі охайна випрасувана сорочка. Спритно, майже по-хлоп’ячому застрибнувши в старий УАЗик, поїхав з «Притулку» у бік села.
Я витирала пилюку з полиць і меблів, що довгий час були без ужитку, і водночас «наводила мости» до свого помічника.
– Пішто-бачі, а як давно ви тут живете? Мабуть, кожен закуток вам знайомий?
– Я туй, дитино, з того дня, як Дмитро Михайлович, дай йому Боже здоровля, приїхав. До того в селі м жив, айбо як моя Христина пішла на той світ, місця собі м не знаходив. Дохтор забрав мене сюди, дав ми роботу, і, дяковати Богу, приживімся і хосен[9] з мене є. Дохтор наш – золота людина, ви його ще просто добре не знаєте. То він лем з виду строгий, а серце має таке, же не кождому дано. І мене він порозумів зразу, не том, же йому теж жона[10] умерла, а просто, бо порядний чоловік. Ви самі то-то пак увидите, як ся обстанете надовше… Айбо, кидь чесно, то я до кінця не вірую, оби така паніка туйки ся прижила… Се вам не городські комфорти… Не знаву, што вас привело, айбо знаву єдно – легко не буде… Не загадуйме – увидиме… Пойте лем, укажу нашоє ґаздівство[11].
Дядько Степан витер руки і повів мене за їдальню, аби показати предмет своєї гордості – рівненькі грядочки з висадженою картоплею та зелениною, а також невеличкий садок, який, незважаючи на суворий гірський клімат, восени плодоносив.
– Туй, у горах, мало шо росте, самі розумієте, айбо крумплі[12] маємо свої, екологічно чисті, яблука і грушки теж. Баба Галя з Анцьов пак варять лекварь[13], та й січуть на компот. Муку, перловку, олай, цукор Дмитро Михайлович з села возить, зрідка – м’ясо. Розкошувати не доводиться – я й сам не розуміву, як йому вдається усіх накормити. Чисто ге Єйжушка[14], же наситив єднов рибинов ушитку громаду. Тямите, же марципанів туй на стіл нико не подає: шо маєме, тим ситі.
– Не турбуйтеся, Пішто-бачі, я не вибаглива. І особливого меню для мене складати не треба.
– Вижу, паніка ти хоч і городська, айбо своя, проста. Дубрі би було, кобись ся обстала надовше. Але шо казати – життя укаже…
Пополудню вернувся з села Дмитро Михайлович. Привіз два комплекти новенької хрусткої постільної білизни, маленьке радіо і блискучий нікельований електрочайник. Окрім всього, коробку з сухим печивом і кіпу свіжих часописів.
– Це вам на новосілля, – показав придбанки, допомагаючи мені занести все в помешкання. – Думаю, вам треба відпочити – надто багато почутого і побаченого за один день.
– Гаразд, – відповіла я, – з вашого дозволу візьму пізніше лікарняні справи, аби ознайомитись докладніше.
Кивнувши на знак згоди, Дмитро Михайлович вийшов, залишивши мене на самоті.
…Нарешті я мала змогу побути наодинці з власними думками та емоціями, котрі вихлюпувались через край. Треба було привести їх до ладу, адже попри усвідомлення того, куди я їду, безліч речей виявилось несподіваними і приголомшуючими.
Намагаючись притупити біль від усього, що трапилось вдома, я вирішила цілковито зануритись у нове середовище, заповнити себе чимось змістовнішим, глибшим, аби в серці не зосталося місця для розпачу. Я не могла сказати нікому про істинні причини мого приїзду і вирішила мовчки взятися до роботи. Те, що «Притулку» потрібна реальна допомога – робочі руки, фізична присутність, моральна підтримка – зрозуміло. Проте як я реалізовуватиму себе як психоаналітик серед цих людей, поки що збагнути було важко.
Їм не потрібно жодного втручання, і я це зрозуміла одразу. Вони жили замкнуто у власноруч облаштованому і облюбованому світі, і будь-який вплив зовнішнього середовища, неприйнятного цим замкнутим простором, загрожував викликати супротив чи агресію. Чужинців тут не любили…
