Вона вже розтулила рота сказати тітці Лелі, що їм час іти, бо несила більше слухати Анієлин Реквієм, але саме тоді десь завила сирена, і їй перехопило дух, проте тієї миті любіше було слухати істеричне завивання сирени, ніж Анієлин шепіт, хоча тепер доведеться залишитися ще принаймні хвилин на п’ятнадцять, поки не мине тривога. На щастя, Анієла раптом заснула, мов заколихана своєю власною музикою, і вони утрьох, власне, тітка Лела, старий і вона, могли розмовляти про всіляку всячину і про все на світі, як зазвичай балакають люди; чоловік сказав, що за його християнськими відчуттями війна не може тривати довше, аніж рік, бо до того часу Бог або змилується над людьми, або знищить увесь світ полум’ям чи потопом, бо він знає одного старого з околиці, який уже прорік кілька війн, і то точно, аж до дня, і місяця, і року, навіть передбачив сараєвське вбивство і дохідливо розповів про це усім, а його через це арештували, а коли справді сталося так, як він пророчив (а він передрік і кілька посух, і навіть дату народження й ім’я престолонаступника), тоді його відпустили, хоч мусив сказати, звідки в нього все це знання, а він відказав, що все це до ладу написано в Старому Заповіті та в Книгах пророків; е, той самий старий сказав те, що й він думає, тобто, що ця війна не може потривати довше, бо ж хіба може бути, щоб людей просто так кидали в ями, мов тварин, і по двадцять на купу, а він добре пригадує, як то було, коли воював за цісаря Франца Йосифа, — та вона його не слухала, а думала лише про те, що ці відвідини мусять врешті закінчитися, чекала на сирену, яка сповістить кінець тривоги, і дивилася на свічку, щоб не дивитися на Анієлину труну. Тоді, коли минула ціла вічність, знову зарепетувала сирена, а тітка Лела сказала: «Не будемо її будити, нехай відпочиває», — а вона лише цього й чекала: щоб старий накрив Анієлину труну, тож була вже в іншій кімнаті, а насправді десь далеко, куди втекла від себе і від всього цього, коли чоловік сказав:
«Було б непогано дістати їй трохи ракії. Це краще, ніж порошки», а тітка Лела:
«Направду, направду»; а вона вже стояла на порозі перед дверима і дивилася на чистий свіжий сніг, мов на якесь диво. Вона все ще не рухалася, притулившись шиєю до поперечини шафи, майже зануривши голову в смердючий лікарський халат, притискала однією рукою трусики і відчувала, що кров заливає її пальці та збігає по ногах, і їй здавалося, що вона стече кров’ю, мов та зарізана худоба, що висить головою вниз на гаку в скотобійні, поки кров повільно скрапує і збирається долі на бетоні в густу темно-червону пляму. Їй було зрозуміло: нічого зробити вона не може; мусить отак стояти в оцій неможливій позі, аж поки щось не станеться, поки доктор Ніче не піде чи Якоб щось не вчинить; от тільки мусить вважати, щоб не зомліла, бо могла б видати свою присутність; і чекати, заціпивши зуби. Вже чула твердий баритон доктора, що в кінці речення іноді збивався на неприємний і несподіваний фальцет, і раптом зрозуміла, що світло знов увімкнене, отже, коротке замикання усунули, бо на дверцятах шафи з’явилася гостра лінія світла. Той Макс знову зміг викрутитися, подумала вона і водночас почула голос Якоба.
«Він часто рятував нас від неприємностей», — сказала Марія після малої паузи: сказала нас, бо те нас означає ще й «тебе», тобто Жану, бо ж зрозуміло, що підготовка до втечі — здебільшого Максова справа, він стоїть за цим, він смикає за якісь невидимі ниточки, він вмикає світло і влаштовує коротке замикання. Він. Той Макс. Якого ніхто не бачив.
Тоді почула Жанин голос, мов відлуння речення, вимовленого раніше:
«До біса вправний хлопець», а вона подумала, що лише Якоб міг би зробити такий комплімент Максові чи іншому чоловіку. Але не вона. Ще тільки їй (Жані) личить сказати оте До біса вправний хлопець. І зібралася розповісти Жані про те, що сталося пізніше, коли доктор Ніче врешті забрався геть і вона попрощалася з Якобом і пішла до своєї кімнати в кінці коридору; але тоді подумала Краще спробувати трохи поспати, треба відпочити, і притулила до себе дитя, і прошепотіла, не повертаючи голови:
«Мені здається, що час минає повільніше, ніж будь-коли. Мабуть, краще трохи поспати. Якщо північ минула».
<p>4</p>І хоча їй не спалося, вона не могла розповісти Жані, що сталося потім, не лише через збудження та переляк, а й через таку сильну перейнятість собою, що їй так-сяк вдавалося дати лад хронології подій, тож ледь пригадувала, що трапилося раніше, а що пізніше, усі часи злилися немов воєдино, і через те, що їй здавалося неможливим відплутати з цього клубка історій цілісну розповідь, на кшталт отієї про Макса, яка майже невіддільна від безликої маси безчасся, що нею блудила її свідомість без видимого ладу. Це повністю поглинуло її, тож навіть якби хотіла, не змогла б розповісти Жані, та що там, навіть самій собі, те, що сталося згодом.
