«Не знаю. Важко зрозуміти все це і зорієнтуватися у всьому», — а вона згадала, як попросила Якоба зробити щось для Марії Белянської, її тезки, що спала тоді з нею в одній кімнаті: її і ще з десяток жінок викликали до доктора Ніче, він зробив їм ін’єкції, від яких у них набрякли ноги; Марію кілька разів оперували, накинувши на голову покривало, тож вона не могла бачити, що роблять з її ногою, яка жахливо боліла, була забинтована і в гіпсі. Після того їй зняли гіпс і пов’язку, а з рани цідився гній. Вона не могла звестися на ноги. А невдовзі її відвели в газову камеру; але ще до того, з самого початку, вона просила Якоба: досі пам’ятає вираз його обличчя і його голос:
Знала, отже, що Якоб зараз не протестуватиме і не дозволить себе приспати; власне, для доктора Ніче настав час перейти до того, заради чого він прийшов до Якоба о такій пізній годині, почати розмову віч-на-віч, конфіденційну, як колеґа, перейти до того, заради чого він гарцював і ходив довкола Якоба з оголеним коротким мечем, але примирливо, немов граючись, це, мабуть, відчув і Якоб, інакше б не сказав йому оте незавершене «якби я забув бодай на хвилинку…», хоча це щось означало, доктор Ніче змушений перейти врешті до суті справи, принаймні тому, що Якоб його спровокує, бо ж пам’ятає, що замкнув її в шафі, і знає, що вона не може там стояти цілу вічність, що вона впаде або крикне чи голосно заплаче; а потім вона подумала — може, й добре, що вона, хоча й ціною таких зусиль і випробувань, присутня на цій таємній дуелі, при цій небезпечній грі, в якій один з гравців має пікового короля з двома мечами, а інший — лише повітряний щит гравця і правду на своєму боці, а може, ще й час: якби союзницькі сили десь у Європі чи на Уралі, чи в Тихому океані не викинули тоді з колоди кілька десятків тисяч умундированих та озброєних двома мечами пікових королів і в такий спосіб стали партнерами часу (чирвовий туз), доктор Ніче нацькував би на Якоба своїх двох пікових есесівців, щоб покарати його за непокору і пасивний спротив, а вона б залишилася тут, у цій шафі, стікати кров’ю, мов зарізана вівця, підвішена за гак униз головою. І подумала на хвилинку, як би розгорталася ця гра без правил, якби не вона; якби вона, невидима, але присутня, тихо скривавила і перестала дослухатися, вболівати за гру, навіть тоді відчувалася б її німа присутність — (як зараз відчувається присутність Полиного трупа в кімнаті) — її свідчення чи її звинувачення: принаймні один раз Якоб дав би іншу відповідь, принаймні на нюанс іншу від тієї, що давав докторові Ніче зараз, перед нею.
Стілець знову заскрипів, і вона побачила невидимий череп доктора Ніче, його сиві пасма
«Ви знаєте ситуацію на фронтах?» — запитав він.
«Щось шепочуться про це», — відповів Якоб.
«На жаль, це правда, — сказав доктор Ніче. — Союзники просуваються вперед. Ви це добре знаєте, не гірше, ніж я».
«Більше передчуваю», — сказав Якоб.
«Так, так. Всі ви… всі ви берґсонівці, до дідька. — Тоді трохи помовчав. — Інтуїція… проти волюнтаризму».
«Гм, — сказав Якоб. —
«Облишмо це зараз, — сказав доктор Ніче нервово. — Перейдімо до справи; ця розмова могла б завести нас надто далеко».