І ось тепер вона знову подумала — досі не спала і лежала незрушно біля дитини — у якійсь потужній атаці майбутнього (вдалині знову заспівали гармати): Як знайти Якоба? Просто так, ледь зауваживши той спокій і впевненість, з якими вимовила це подумки, вона знову помислила: Як знайти Якоба? — ніби тільки це й залишилося зробити, ніби розмірковує про все це по той бік дроту і минулого, навіть теперішнього, ніби вже немає ні того дроту, ні минулого, ні теперішнього: немов та думка прилинула з якогось уже оприявленого майбутнього, що вже тут, поруч, на відстані руки, і її відділяє від нього лише якийсь незначний оберт годинника і два-три легкі кроки, немов ото собі прогулюєшся, аж тут вигулькує тінистий ліс і тебе огортають запахи диких лісових квітів і хвої, а в кошику лежить легкий полуденок, і термос, і біла серветка, треба лише розпластатися на траві, і вийняти білу скатертинку, і розкласти її на шурхітливій зеленій траві: у її свідомості майже голосно пролунало ЯК ЗНАЙТИ ЯКОБА? — мов лейтмотив, що стихає і знову повертається з більшою силою. Хотіла запитати Жану Як знайти Якоба?, щоб Жана відчула, що вона не спить, але їй здалося, що якби вона висловила свою думку вголос, то ця думка відкотилася б з майбутнього і зіткнулася з цим брудним бараком, з Полиним трупом і зі всім решта, зірвалася б і залишилася лежати в цій соломі, скривавлена, мов підстрелений птах, що здригається і тріпається перед загибеллю; і не тільки тоді, якби вимовила оте Як знайти Якоба?, а й навіть тоді, якби подумала це, наголошуючи в такий спосіб, що більше не сумнівається ні в Якобовій, ні у своїй свободі, — і цього було б уже досить для народження сумніву. Тієї чітко окресленої думки, спрямованої в майбутнє, було досить, щоб усі інші її думки, мов потрійне відлуння, знову повернулися в минуле; — лише тому, що тільки-но народжена думка таки не змогла відшукати Якоба у виразній перспективі майбутнього, вона заповзято знову кинулася на Якоба, який був сталішим (все ж) у минулому. І в теперішньому, звісно. Тому нічого не сказала Жані. Навіть якщо хотіла висловити те, що так миттєво народилося в її свідомості, — було б уже пізно. Зараз її думка вже шукала в минулому якогось іншого Якоба. Не такого оптимістичного Якоба. Але виразнішого, реальнішого. То був іще єдиний справжній Якоб, може, вже не з крові та плоті, а знерухомлена проекція в її свідомості: стоїть закам’янілий з підійнятою рукою (такий, як його бачила востаннє): замах, що завмер.
То був останній, ще реальний Якоб. Той, якого бачила на власні очі. Отже, не той фантомний і нереальний Якоб, звістки про якого отримувала через іще менш видимого Макса. Як же їй мати чітке уявлення про Якоба, якщо звідкись, мов із неба чи ж із самого пекла, надходять якісь шифровані повідомлення на кшталт «Їхалося добре» чи «Погода була гарна», завжди щось метеорологічне, щось таке, з чого мала спочатку вилущити сенс, як-от «Якоба перевели» чи «Якоб надішле звістку» і таке інше, а лише потім відкрити під усім тим якийсь живий, реальний образ, тобто самого Якоба. Навіть нечасті усні повідомлення, які вона отримувала від Якоба з третіх рук через Максових довірених осіб, навіть ті звістки не допомогли їй побачити Якоба — крім такого, звісно, яким його пам’ятала, якщо взагалі можна пам’ятати і принаймні на мить побачити обличчя, яке зі всіх сил постійно закликаєш у спогади.
