Вкрутивши жарівку в лампу з абажуром, Якоб прислухався, потім обережно прочинив двері. Пригадує лише обійми у темряві та його стискання. Потім вона проскочила вздовж стіни темного коридору барака. Могла б навіть пригадати, скільки кроків ступила, обмацуючи темну холодну стіну. Але вже за неповних двадцять хвилин після відходу доктора Ніче сталося оте. Із темряви знову з’явився той невидимий, всюдисущий Макс. І ось як це трапилося: тільки-но вона зробила десять кроків (одну руку простягнувши в порожнечу, ніби якась сомнамбула, а другу притуливши до стіни), відчула гострий біль у гомілці, і тієї ж миті зрозуміла, що перекинула щось, від чого луна пішла бараком, з одного кінця коридору на інший. Водночас у глибині коридору почула HALT! HALT! і гримкі, гострі кроки. Єдине, що вона знала, єдине, що тієї миті могла точно знати, — що не сміє назад у Якобову кімнату, бо для цього й так уже пізно. Притислася до стіни (що б зробила Жана тієї миті?) і намацала якісь двері. Їй не залишилось нічого іншого (двері були замкнені), ніж чекати, поки її освітить гострий промінь кишенькового ліхтаря, який шугав коридором прямо під її носом. І зі свого непевного сховку могла побачити краєчок важкої дерев’яної лавки, що її перекинула ногою і та лежала, ліниво вклавшись на спину, мов якийсь перевернутий звір, що борсається в агонії: тінь сплутаних ніг звивається і здригається у світлі косого завихореного променя кишенькового ліхтаря. Відчуває, що лише за якусь мить її теж освітить отой смертоносний промінь, під яким вона скорчиться і спопелиться, мов уражена блискавкою, але ще до того, як змогла це достеменно зрозуміти і сама спопелитися, і почорніти, і скорчитися від страху, відчула якусь здоровезну руку, що схопила її звідкілясь з-за спини і затулила їй вуста, і та сама рука і, здавалося їй, тим самим рухом, яким щойно висмикнула опору з-під її плечей, вхопила її так, що вона вмить злетіла в повітря, немов падає в басейн або ж як ото, коли хтось висмикне стільця з-під тебе саме тоді, коли ти втомлено і впевнено плюхкаєшся на нього, а натомість налітаєш на порожнечу, набагато глибшу, ніж сам стілець, потім та рука відтягнула її кудись угору і назад, не відлипаючи від її вуст. Ледь розуміючи, що з нею коїться, ніби спросоння, могла чути грюкання у двері і зрозуміти (немов той грюкіт привів її до тями), що вона тепер в надійнішому сховку, ніж була за хвильку до того, коли стояла, притиснувшись до стіни: зібгана під ліжком, куди її шпурнула невидима рука Deus ex Machina, вона лише чула, як цей deus ex machina віддаляється на своїх котурнах від її сховку, як відчиняє двері, а потім бачила промінь кишенькового ліхтаря, який, немов гойдливе полум’я свічки, врізається в тонку шпарину між підлогою і спущеним вздовж ліжка грубим покривалом, за яким вона була схована.
«Що відбувається?» — сказав отой в котурнах.
«Патруль! — відказав голос переслідувача. — Хтось шастає коридором».
«Я чув, як щось бахнуло, — сказав Deus ex Machina. — Ніби хтось перекинув лавку. Я саме повернувся з центральної станції (я працював у нічній зміні) і тільки-но заснув, як щось бахнуло. І згадав, що вчора тут хтось залишив лавку».
«Хто міг це перекинути? Зараз заборонено виходити. Лиш третя година».
Макс тоді сказав:
«Це точно котрась із тих жінок в кінці барака».
Кроки переслідувача віддалилися, і вона могла чути, як Макс зачинив двері.
«Залишайтеся тут, поки гавкіт не стихне, — в темряві не могла побачити його обличчя. — Ви не поранилися?»
«Ні, — сказала вона. — Трохи подряпала гомілку… Дрібниця проти того, що могло статися. — Тоді додала: — Дрібниця… пане Максе».
Тому й сказала Жані: «Одного разу я його майже побачила. Того Макса».
<p>6</p>