Псалом 44 полностью

«Каламутний ґемішт, — сказав голос у неї за спиною, коли вона продиктувала механічні відповіді, розкривши свій генезис і прикликавши тіні заблудлих. — Справді каламутний ґемішт!»

Потім фальцетом злинув голос: «Чи Frau Judengemischte, ви сказали, що так зветеся, якщо не помиляюся, чи Frau JUDENGEMISCHTE відповість нам на ще одне запитання? Скажімо — майже неофіційне».

Її погляд, немов шукаючи прихистку, зупинився на жінці з випнутими зубами, потім пролетів лискучим черепом доктора Ніче і врешті зупинився на брудно-каламутному квадраті вікна, безпорадно. Зціпила зуби у відчайдушному зусиллі, яким хотіла перекинути свою думку через вікно до невидимого дроту, що перетинав обрій; але не спромоглася зробити навіть цього. До її свідомості ледь долинуло;

«Не мовчіть. Відповідайте. — Потім голосно, цинічно: — FRAU JUDENGEMISCHTE! НА, НА, НА. JUDENGEMISCHTE!» — першу частину речення було вимовлено польською, пошепки, довірливо.

Доктор Ніче був улещений. Шкірився.

«Frau JUDENGEMISCHTE! Чи була у вас колись нагода змішати в тому брудному ґемішті і якусь арійську субстанцію? Не в сенсі спадковості. Напряму. Трохи чистої арійської рідини. Чи якоїсь іншої?»

Стетоскоп на її серці міг передати Якобові лише перепліскування хвиль через палубу і початкові літери тієї давньої молитви, прийнятої на всіх океанах і на всіх материках; SOS! SOS! SOS! SOS! SOS! SOS!

«Hi, — сказала вона таким самим ритмом, яким стетоскоп у руках Якоба ковзав її ребрами ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч. — Ні».

«Якщо дозволите, — сказав тоді Якоб, відкладаючи стетоскоп, — мені здається, що Frau навіть не надається до того. Звичайний брак. Втрата часу. Los! Los!»

Так вона вперше зустріла Якоба, одразу після прибуття до табору. Тому на день пізніше могла відповісти йому: Так, думаю, що довіряю, коли він запитав її, чи вона йому довіряє. Тому змогла вимовити не соромлячись: «Так, довіряю. Думаю, що довіряю».

Тихенько підійшла до дверей і подала знак, що готова. Він загасив приглушене світло лампи з абажуром.

«Жано, — сказала вона пошепки. — Чи я тобі колись оповідала: увімкнення лампи з абажуром було насправді сиґналом для Макса. Тому того вечора Якоб вкрутив лампочку».

«Ні, — сказала Жана байдуже. — Ти мені цього не розповідала… Але тепер спи. Ще рано. Здається, лише минула північ. Якщо я не втратила орієнтації в часі». Вона чула, як зашурхотіла солома під Жаною, і, не розплющуючи очей, щоб прозирати поглядом крізь темряву, зрозуміла, що Жана все ще лежить на животі на соломі, спершись на лікті, прикувавши погляд до шпарини. Ця поза обережності й напруги м’язів, мов у кішки, готової до стрибка, як пояснювала для себе вона (Марія), була тільки результатом досвіду, який Жана набула в русі опору, про що їй колись натякнула. І хоч вона була сповнена поваги до того, для неї незнаного, майже чоловічого відчуття обережності, як і до Жаниних рефлексів, все ж почувалася трохи ніяково через свою пасивність і тому надумала розповісти Жані принаймні про те, що сталося потім, та лише сказала: «Одного разу я його ледь не побачила. Того Макса»; Жана якось байдуже повторила те, що казала раніше: До біса вправний хлопець. Той Макс. — Тому не змогла їй розповісти, навіть коротко, як усе було. Того вечора, після несподіваного візиту доктора Ніче. Неповну годину по тому. Тільки-но вийшла з Якобової кімнати.