Спершу — основа із запахів і смаків. Тоді — каркас із візуальних образів. Потім іде облицювання з того, що він відчуває на дотик —
Торкаючись пляшки, Баррі відчуває холодну вологу на зеленому склі, а коли прикладається до горлечка, смак і запах напою вражають його своєю справжністю. Це вже не просто спогад — це подія, яка відбувається
І Баррі гостро усвідомлює не тільки сам спогад, а й те, як він бачить його.
Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати: він мовби не збоку, а всередині власної пам’яті, очима себе-молодшого дивиться кіно про своє попереднє життя. Ефект присутності!
Біль помирання став пригаслою далекою зорею, і тепер Баррі починає чути звуки, спершу на межі чутності, приглушені та нечіткі.
Проте помалу вони стають гучнішими й чистішими, неначе хтось повільно крутить ручку гучності.
Коментатори в телевізорі.
Деренчання телефона в домі.
Кроки по дерев’яній долівці в коридорі.
І ось перед Баррі з’являється Меґан. Він дивиться на її обличчя, її губи ворушаться. Чує її голос, надто далекий і слабкий, щоб розібрати фрази чи слова, — самий лише звук, який вивітрюється з його пам’яті вже цілих одинадцять років.
Вона прекрасна. Сповнена життєвих сил. Стоїть між Баррі й телевізором, затуляючи екран, з рюкзаком на плечі, в синіх джинсах, бірюзовому светрі, волосся зібране у хвіст.
Це вже занадто! Гірше, ніж задихатися.
А Баррі нічого не може зробити, бо спогад сплив у пам’яті не через те, що йому так хотілося.
Він був викликаний проти його волі. Мабуть, недарма наші спогади огорнуті серпанком розпливчастості.
Може, їхня абстрактність — це такий собі анестетик, буфер, який захищає нас від муки, неминучої через усвідомлення, що час постійно щось краде в нас і що ми втрачаємо його безповоротно.
Баррі хоче покинути спогад, але це йому не вдається. Його чуття задіяні на повну. Все яскраве й чітке, як у реальному житті. Однак абсолютно йому непідвладне. Баррі лишається тільки дивитися на все очима себе, молодшого на одинадцять років, слухати останню розмову з дочкою та відчувати, як вібрує гортань, як рухаються губи та язик, утворюючи слова.
— Ти казала це мамі?
Його голос звучить анітрохи не дивно. На слух він такий, як завжди, коли Баррі говорить. І відчуття в нього такі самі.
— Ні, я прийшла до тебе.
— Домашка зроблена?
— Ні, тому я і хочу піти.
Тут Баррі відчуває, як він-молодший тягнеться, щоб побачити телевізор за Меґан. Тодд Гелтон невдало відбиває м’яч. Гравець на третій базі взяв очко, а Гелтон залишає поле.
— Тату, ти ж мене навіть не слухаєш.
— Я тебе слухаю.
Баррі знову дивиться на неї.
— Мінді — моя напарниця з лабораторної роботи, і нам треба встигнути все зробити до наступної середи.
— Що за предмет?
— Біологія.
— А хто там буде ще?
— О Господи! Я, Мінді, може, Джейкоб, Кевін точно й Сара.
Баррі споглядає, як він-молодший піднімає ліву руку й дивиться на циферблат годинника, який загубиться під час переїзду за десять місяців після смерті Меґан і бурхливого скону його шлюбу.
Щойно перевалило за пів на дев’яту.
— То я можу піти?
Баррі-молодший дивиться, як «Рокіз» випускають на позицію бетера іншого бейсболіста.
— І ти прийдеш не пізніше десятої?
— Об одинадцятій.
— Ти знаєш, одинадцята — це перед вихідними.
— Тоді о пів на одинадцяту.
— Навіть не думай.
— Добре, десята п’ятнадцять.
— Ти смієшся?
— Туди десять хвилин добиратися. Хіба що ти мене підкинеш.
О-о! А його свідомість витіснила цей момент як занадто болючий.
Меґан була не проти, щоб Баррі підвіз її до Мінді, а він відмовився. От якби він тоді погодився, дочка лишилася б живою.
— Сонечко, я дивлюся гру.
— Ну то десята тридцять, так?
Баррі відчуває, як його губи складаються в усмішку, в пам’яті різко оживає давно забуте прикре відчуття, що раунд перемовин не за ним, а за дочкою.
Роздратування і водночас гордість, що вихована ними Меґан живе власним розумом і вміє наполягти на своєму. Виринуло й обнадійливе відчуття, що свій юнацький запал вона не втратить і в дорослому житті.
— Добре. — Меґан рушає до дверей. — Та щоб ані хвилиною пізніше. Обіцяєш?
— Так, тату.
Її останні слова. Тепер він пригадав. «Так, тату».
Баррі-молодший знову втуплюється в екран, на якому Бред Гоуп[30] запускає м’яч просто в центр поля. Чути, як віддаляються кроки дочки.
У душі він волає.
Але нічого не стається. Його ніби вселили в тіло, а влади над тілом не дали.
Баррі-молодший навіть не дивиться на Меґан, коли вона йде. Його цікавить тільки гра, він же не знає, що востаннє дивився в очі дочці, що одне його слово — і все це можна зупинити.
Він чує, як відчиняються, а потім ляскають вхідні двері.
І ось вона пішла, геть від дому, від нього — назустріч смерті. А він сидить у кріслі й дивиться бейсбол.
Біль від неможливості вдихнути минув.
