Хтось торкає Гелену за плече. Вона обертається — і бачить Чжи Уна, який щойно зайшов і вмостився за нею.
Подавшись до Гелени, Чжи Ун шепоче їй на вухо:
— Я дуже радий, що ви вирішили залишитися. Без вас це вже була б не та лабораторія.
Слейд позирає на Сергея, який вивчає на моніторі дуже чітке зображення черепа піддослідного.
— Як справи з координатами реактивації? — питає Слейд.
— Повна готовність!
Слейд обертається до лікаря.
— Поле, ви як?
— Чекаємо команди.
Слейд натискає кнопку гарнітури, каже:
— Ріде, в нас усе готово. Можеш залазити.
Жилавий реагує не одразу.
Він стоїть і тремтить, зазираючи всередину «яйця» через відкритий люк. У світлі ламп його тіло видається синюшним, на тлі нездорової блідості добре видно червоні сліди від шприца.
— Ріде! Мене чути?
— Так. — Голос піддослідного звучить з чотирьох динаміків у кутках апаратної.
— Ти готовий?
— Я… цей… А що як стане боляче? Звідки я знаю, що там буде?
Він дивиться на скло з однобічною видимістю, худющий, виснажений — шкіра та кістки.
— Буде те, про що ми говорили, — запевняє Слейд. — Поруч зі мною сидить лікар Вілсон. Хочете щось сказати, Поле?
Чоловік із хвилястою срібною чуприною надягає навушники.
— Ріде, переді мною на моніторі всі ваші життєві показники, які я відстежую в реальному часі, і якщо я побачу, що з вами щось не те… Ми маємо запасний план.
— І пам’ятай про премію, яку я виплачу тобі, якщо сьогоднішній експеримент пройде успішно, — нагадує Слейд.
Рід знову переводить порожній погляд на резервуар.
— Добре, — нарешті каже він, бадьорячись. — Тоді до справи.
Він хапається за ручки по боках деприваційної капсули й не дуже зграбно залазить усередину. Через динаміки чути плескіт води.
— Ріде, як умостишся, дай знати, — просить Слейд.
— Я на плаву, — лунає з капсули по деякім часі.
— Якщо з тобою все гаразд, я замикаю люк.
Минає десять напружених секунд.
— Ріде, з тобою все гаразд?
— Так, я в нормі.
Слейд набирає код команди. Люк повільно опускається на місце, зливаючись із капсулою в одне ціле.
— Ріде, ми вже готові вимикати світло й починати. Як почуваєшся?
— Думаю, що я готовий.
— Про що ми говорили вранці, пам’ятаєш?
— Та ніби.
— Так чи ні?
— Так.
— Добре. Все буде нормально. Коли побачимося знову, скажеш, як звати мою матір: Сьюзен. І я все зрозумію.
Слейд приглушує світло. В апаратній спалахує ще один монітор, який досі був вимкнений. Він передає картинку з камери нічного бачення, яка встановлена в стелі капсули і дивиться на Ріда зверху. Той, розпростершись горілиць, плаває в насиченому соляному розчині. На головному моніторі Слейд вмикає таймер, ставить його на п’ять хвилин.
— Ріде, це моє останнє звернення до тебе. Ми дамо тобі кілька хвилин, щоб розслабитись і зосередитися. Скоро почнемо.
— Зрозумів.
— Ну, з богом. Сьогодні ти ввійдеш в історію.
Слейд запускає зворотний відлік і знімає навушники.
— Який спогад ви реактивуєте? — запитує Гелена.
— Бачили татуйовання на лівому плечі?
— Так.
— Ми набили його вчора вранці. А вчора ввечері зафіксували спогад.
— Чому тату?
— Через больові відчуття. Мені було потрібне сильне та свіже переживання.
— А когось кращого за героїнового наркомана для досліду не знайшлося?
Слейд не реагує на її заувагу. Це зовсім не той Слейд, якого вона знала. Він завів проект у такі нетрі, що Гелена тільки дивується. Хто знав, що їй зустрінеться людина, схиблена на цій роботі більше за неї саму?
— А він хоч розуміє, з чим зв’язався? — питає вона.
— Так.
Гелена стежить, як на таймері спливає час. Секунда за секундою, хвилина за хвилиною.
Обертаючись до Слейда, вона каже:
— Це не вкладається в жодні рамки здорового глузду.
— Згоден.
— І вам байдуже?
— Щоб добитися прориву, якого я хочу, треба заплисти за буйки.
Гелена вдивляється в монітор, де на водяній поверхні в капсулі застигла нерухома постать Ріда.
— Значить, ви готові ризикнути життям цього чоловіка?
— Так. І він, до речі, теж. Рід розуміє, в якому він становищі. Я думаю, це героїчно з його боку. А крім того, коли ми закінчимо, він лікуватиметься від наркотичної залежності в розкішній клініці. А ми з вами, якщо все вдасться, вип’ємо у вас шампанського… — Слейд переводить погляд на свій «ролекс». — За якихось десять хвилин.
— Про що ви кажете?
— Ви це побачите.
Останні дві хвилини всі чекають у напруженій тиші. Нарешті звучить сигнал таймера.
Лунає голос Слейда:
— Поле?
— Чекаю.
Слейд дивиться на край консолі, де сидить відповідальний за введення стимуляторів:
— Сєрґєю?
— Завжди готовий.
— Реанімація?
— У повній бойовій.
Слейд дивиться на Пола й киває.
Лікар шумно видихає, натискає кнопку та командує:
— Один міліграм рокуронію внутрішньовенно.
— Що це? — питає Гелена.
— Нервово-м’язовий релаксант, — пояснює Вілсон.
Слейд наставляє:
— Хай там що, не можна дозволити, щоб у Ріда почалися судоми й він розтрощив наш реактиватор.
— Він знає, що його на певний час паралізує?
— Звичайно.
— Як вводиться препарат?
— Через радіокерований катетер на лівому передпліччі. Склад приблизно такий самий, як для летальних ін’єкцій, але мінус снодійне.
— Ввожу два й дві десятих міліграма тіопенталу натрію, — оголошує Вілсон.
