Ані він, ані вона жодного разу не згадували про цей випадок.
Бармен приносить Ґвен чергову порцію бурбону і приймає замовлення в Баррі. Якийсь час вони п’ють, теревенять. Коли напруження Баррі трохи спадає, Ґвен питає:
— Кажуть, у п’ятницю ти був на самогубстві через СХП?
— Так.
Він розповідає їй усе, як було.
— Скажи чесно, сильно стреманувся?
— Вчора весь інтернет облазив, тепер я дока в СХП.
— І що?
— Вісім місяців тому на північному сході центрами з контролю над захворюваннями виявлено шістдесят чотири схожих випадки. Всі хворі скаржилися на спогади, що зовсім не ліпилися до дійсності. Причому це були не епізодичні спогади, а цілі реальні альтернативні історії, що охоплювали чималі життєві періоди аж до моменту звернення. Зазвичай ідеться про місяці, роки. У кількох випадках ішлося про десятиліття.
— А реальні життя забувалися?
— Ні, просто в якийсь момент у людини з’являється дві лінії спогадів. Одна — справжня, друга — хибна. В окремих випадках у хворих виникало відчуття, що й спогади їхні, і свідомість перетікали з одного життя в інше. Часом траплялося таке собі «осяяння», коли раптом виникали хибні спогади про життя, яким вони ніколи не жили.
— І чим це можна пояснити?
— А ніхто не знає. У постраждалих не виявлено жодних фізіологічних чи неврологічних патологій. Хибні спогади — це єдиний симптом. Ага, і близько десяти відсотків з тих, у кого виникає цей синдром, вкорочують собі віку.
— О Господи!
— Відсоток може бути й більший. Суттєво. Це дані тільки щодо відомих випадків.
— Цього року в усіх п’яти районах міста зросла кількість самогубств.
Баррі ловить погляд бармена, знаком показує повторити.
— Воно заразне? — запитує Ґвен.
— Точної відповіді я не знайшов. Збудників як таких не виявлено, тому, найпевніше, воно не передається ані через кров, ані повітряно-крапельним. Але! Стаття в «Медичному віснику Нової Англії» стверджує, нібито синдром поширюється через соціальні мережі хворого.
— Типу фейсбуку? Цікаво як…
— Ні-ні, я в тому сенсі, що, коли в людини СХП, то можуть заражатися її знайомі. В її батьків будуть ті самі хибні спогади, але помітно слабші. В її братів, сестер, близьких друзів. Розказують, один чувак прокинувся, а в голові в нього спогади із зовсім іншого життя. Що він одружений з іншою жінкою. І живе зовсім в іншому домі, має інших дітей, ходить на іншу роботу. На основі тих спогадів склали перелік гостей, що були в нього на весіллі, якого насправді не було. Знайшли тринадцятьох зі списку, і кожен мав спогади про весілля, якого не було. Чула коли-небудь про ефект Мандели?
— Не знаю. Може, й чула.
Бармен наливає нові порції. Баррі вихиляє свою чарку із віскі, запиває пивом. За вікном сутеніє.
Він пояснює:
— Тисячі людей переконані, що Нельсон Мандела помер у в’язниці ще у вісімдесяті, хоча насправді він дожив до дві тисячі тринадцятого.
— Про це я чула. Це зовсім так само, як ведмеді Беренштейни.
— Не знаю про таких.
— Ти застарий для цього.
— Та йди ти…
— Були такі дитячі книжечки, ну й багато хто запам’ятав «ведмеді Беренштайни» — через «а», хоча насправді слід писати «Беренштейни» — через «е».
— Дивно.
— Не дивно — страшно, бо й для мене вони Беренштайни.
Ґвен випиває чарку.
— Ага, і ще — ніхто, правда, не впевнений, що це якось пов’язане із СХП, — дедалі частішають гострі випадки дежавю.
— А це як?
— У людини виникає сильне, аж до нервового виснаження, відчуття, що в її житті вже відбувався той чи інший епізод, який відбувається зараз.
— У мене часом так буває.
— І в мене теж, — говорить Ґвен. — Стривай. Твоя стрибуха казала, що перша дружина її чоловіка теж скинулася з По-білдингу?
— Так, а що?
— Не знаю. Просто якесь воно все… нереальне.
Баррі пильно дивиться на подругу. У закладі тим часом стає людно й гамірно.
— До чого ти хилиш?
— Може, не було в неї жодного СХП. Може, цій сучці просто бракувало клепки. А ти дарма так сильно гризешся.
За три години Баррі, п’яний як чіп, уже в іншому місці. Бар — справжня мрія пивомана, стіни обшиті деревом, з оленячими та бізонячими головами, з мільйоном краників над підсвіченими полицями.
Ґвен намагається провести Баррі на вечерю, але власниця, побачивши, що він ледве стоїть на ногах, дає їм відкоша. Коли вони знову опиняються надворі, місто перед Баррі ходить ходором, і він напружує всі сили, щоб будівлі перед ним не крутилися. Ґвен тримає його за праву руку, і вони кудись ідуть.
Раптом Баррі розуміє, що вони стоять на розі вулиці Казна-якої та розмовляють із поліціянтом.
Ґвен показує патрульному свій поліційний значок і пояснює, що вона веде Баррі додому, а таксі не бере, бо його може знудити.
Потім вони плентаються далі, через освітлений футуристичним сяйвом нічний Таймс-сквер, і все крутиться, як на дешевому карнавалі. Краєм ока Баррі фіксує час: 23:22. Йому стає дивно, в яку чорну діру провалилися останні шість годин.
— Я нех… чудодому, — бормоче він у порожнечу.
Наступний кадр: Баррі витріщається на електронний годинник: 4:15. Відчуття таке, ніби хтось уві сні пробив йому череп. Язик сухий, немов старий шкіряний пасок. Квартира не його. Він розвалився на дивані у вітальні Ґвен.
