Рекурсія полностью

Наступний пошук — «Чжи Ун Черкавер» — і ціла купа результатів. Черкаверу належить інвестиційна компанія під назвою «Апекс венчур» у Верхньому Іст-Сайді. Баррі фотографує на телефон перелік контактів із сайту, хапає ключі та кидається до сходів. Спускаючись, на бігу набирає номер «Апекса».

«Усі лінії зайнято, будь ласка, спробуйте зв’язатися пізніше».

Баррі мчить через вестибюль першого поверху, вискакує під вечірнє сонце та опиняється на тротуарі Західної 100-ї вулиці, уже засапаний, коли на телефонному екрані висвічується нове повідомлення:

Господи!

Хоч його спогади прив’язані до цієї часолінії, особистість Баррі охоплює зараз, нехай і мимохідь, усі прожиті ним життя. На жаль, здатність бачити речі очима людини, що пройшла не одну часолінію, закінчиться з першим ракетним ударом.

Баррі думає: «А раптом це кінець мого життя?»

Чи навіть не його — а всіх?

Півгодини нескінченного, повторюваного жаху.

Просто пекло якесь!

У будівлі через дорогу на висоті п’ятнадцятого поверху розлітається вікно, скалки сиплються на тротуар, слідом за ними летить стілець, а потім — чоловік у смугастому костюмі.

Він пробиває головою дах машини, у тій пронизливо вищить сигналізація.

Люди біжать повз Баррі.

Тротуарами.

Проїжджою частиною.

Усе нові чоловіки й жінки вистрибують із хмарочосів, бо згадують, як то воно — загинути від атомного вибуху.

Тривожно завивають сирени, і люди, неначе щури, вибігають з довкільних будівель і ховаються в підземних паркінгах.

Баррі стрибає у свою машину і заводить мотор. «Апекс» розташовано у Верхньому Іст-Сайді, біля самого парку, за якихось шість кварталів звідси.

Він виїжджає на дорогу, але максимум, що йому вдається, — повзти крізь величезні юрми людей.

Безперервно сигналячи, Баррі нарешті виїжджає на Колумбус-авеню, але там майже так само людно.

Він викермовує на зустрічну, повертає в найперший провулок праворуч і, опинившись у затемненому просторі між хмарочосами, тисне на газ.

Баррі врубає поліційну сирену та проблисковики й пробивається ще через дві вулиці, де повно одурілого, істеричного люду.

Потім він їде просто пішохідною доріжкою Центрального парку і знову набирає номер «Апекса».

Цього разу йде виклик.

Будь ласка, ну будь ласка, ну візьміть хто-небудь слухавку!

Гудки.

Гудки.

Перед ним дуже великий натовп, і Баррі звертає на Північну галявину, плюндруючи бейсбольний майданчик, де колись грав.

— Алло?

Баррі б’є по гальмах, зупиняє машину просто серед галявини і вмикає в телефоні гучний зв’язок.

— Хто це?

— Чжи Ун Черкавер. Це Баррі?

— Як ти дізнався?

— Я саме думав: подзвониш ти чи не подзвониш?

Вони перетиналися востаннє, коли Баррі та Гелена вколошкали Чжи Уна, як той голяка кинувся за пістолетом.

— Де ти зараз? — запитує Баррі.

— У своєму кабінеті на тринадцятому поверсі. Дивлюся на місто. Готуюся померти знову, як усі. Це ви з Геленою все наробили?

— Ми намагаємося зупинити це. Я хотів знайти Слейда…

— Він помер торік.

— Я знаю. Тож мушу запитати тебе: коли ми з Геленою знайшли Слейда в готелі, він натякнув, що знає спосіб блокувати хибні спогади. Що для цього треба якось переміщатися в часі. Інакше використовувати крісло.

На тому кінці запала довга пауза.

— Тобто тоді, коли ви мене вбили?

— Так.

— Що сталося потім…

— Послухай, у нас мало часу. Мені потрібна інформація, якщо ти її маєш. Ми з Геленою прожили кілька тридцятитрирічних циклів, намагаючись віднайти спосіб стерти знання про крісло, яке має світ. Але нічого в нас не клеїться. Ось чому ми знову і знову доживаємо до цього апокаліптичного моменту. І так триватиме доти, аж доки…

— От що я можу тобі сказати — і це все, що я знаю. Маркус справді був переконаний, що можна перезапустити часолінію так, що не буде жодних хибних спогадів. І він навіть робив це.

— І як?

— Я не в курсі нюансів. Слухай, я мушу подзвонити батькам. Якщо можеш, постарайся все виправити, прошу тебе. Ми всі в якомусь пеклі.

Чжи Ун відключається.

Баррі кидає телефон на пасажирське сидіння та виходить із машини.

Він сідає на траву, кладе руки на коліна.

Долоні трусяться.

Усе його тіло — теж.