Коли ж дійшло до діла, то їм, так само, як і в попередніх ітераціях, не вдалося досягти чогось серйозного та запобігти катастрофі. Їх тільки двоє, а проблема, що стоїть перед ними, — колосальної складності. Може статися, що й понадсильна.
Гелена гортає книжку й дивиться на Баррі.
Шум дощу, який тарабанить по черепиці їхнього будинку XVII століття, для нього, мабуть, найулюбленіший звук на світі.
— Боюся, — починає Гелена, — що, коли в тебе з’являться спогади про попередню часолінію, ти почуватимешся так, ніби я тебе покинула. Ніби я тебе зрадила. У тій часолінії мене не було поряд з тобою, але не через те, що я не кохаю чи не потребую тебе. Я сподіваюся, що ти правильно зрозумієш мене. Мені просто хотілося, щоб ти прожив життя, не знаючи про навислу загрозу Армагеддону, і сподіваюся, воно в тебе склалося. Сподіваюсь, ти знайшов своє кохання. Я не знайшла. Щодень я сумувала за тобою. В усіх інших життях я не була така самотня, як у тій часолінії.
— Я впевнений, що ти чинила, як слід було чинити. І знаю, що тобі непорівнянно важче, ніж мені.
Баррі дивиться на свій годинник: дев’ята тридцять чотири саме змінилась на дев’яту тридцять п’ять.
Гелена розказала йому все, що станеться.
Головний біль, тимчасова втрата притомності й самоконтролю.
Як одразу почне руйнуватися світ.
І все ж таки якась частка свідомості Баррі відмовляється вірити, що все це може статися. Ні-ні, він не вважає, що Гелена йому бреше. Просто важко уявити собі, що клопоти цього світу знайдуть їх навіть тут.
Баррі відчуває за очима проблиск болю.
Різкого і сліпучого.
Він переводить погляд на дружину:
— По-моєму, почалося.
Уже до опівночі він — Баррі, в якого багато життів за плечима, хоч попереднє, прожите в Нью-Йорку, якимось дивним чином з’являється останнім.
Можливо, через те, що їх багато, спогади з’являються повільніше, аніж у попередні ювілеї.
Баррі плаче від радості, що він знову з Геленою, і там само, за кухонним столиком, вона сідає йому на коліна та цілує в обличчя, гладить пальцями по волоссю і каже, що їй дуже шкода, й обіцяє, що більше ніколи його не покине.
— Щоб я здох! — кричить Баррі. — Нарешті згадалося!
— Що?
Він переводить очі на Гелену:
— Я таки мав слушність. Із цього апокаліптичного циклу є вихід. Слейд знав, як зупинити хибні спогади.
— Про що ти говориш?
— В останні хвилини попередньої часолінії я шукав Слейда. Він врізав дуба на Різдво, але я додзвонився до Чжи Уна. І він сказав, що Слейд уже повертався в часі та починав нову часолінію так, що в ювілейну дату хибні спогади не з’являлися.
— Боже ж ти мій, але як?
— Цього Чжи Ун не знає. Він закінчив розмову, а потім настав кінець світу.
Свистить чайник.
Гелена відходить до плити і знімає чайник з вогню, тоді заливає окропом насипаний у чашки чай.
— У наступній часолінії, — каже Баррі, — поки ми не досягнемо ювілейної точки, я не пам’ятатиму нічого з цього. Тож доведеться те знання приберегти тобі.
— Прибережу.
Ту ніч вони так і не спали, а ввімкнути новини наважилися, вже коли займався день. Вони ще жодній часолінії не давали тягтися за момент ювілейної дати так довго, як цій. Скидалося на те, що людство витратило весь свій ядерний арсенал, і під удар потрапили всі великі міста США, Росії та Китаю. Дісталося навіть агломераціям союзників Америки, зокрема Лондону, Парижу, Берліну та Мадриду. Найближчим до них містом, на яке припав удар, було Глазго — сто вісімдесят миль на південь.
Та поки що вони в безпеці. Атмосферні потоки несуть радіоактивні опади на схід, до Скандинавії.
На світанні Баррі та Гелена йдуть через задвірок до деприваційної капсули. Вони придбали цей будинок п’ятнадцять років тому і відновили його до останньої цеглини. Будівлі понад триста років, з ланів, які її оточують, відкривається вид на Північне море, що омиває півострів у районі Кромарті-Ферту[47], а з протилежного боку здіймаються вершини Північно-Шотландського нагір’я.
Цілу ніч лив дощ, і геть усе просочене вологою.
Сонце ще не зійшло над морем, але небо наливається світлом. Попри жахи в новинах, усе здається напрочуд нормальним. Вівці, що стежать за ними з пасовищ. Прохолодна тиша. Запах вологої землі. Мох на кам’яних стінах. Шурхіт їхніх кроків по гравійній доріжці.
Вони спиняються при вході в гостьовий будинок, що перетворили на лабораторію, обертаються до свого дому, в який вклали душу та якого більше ніколи не побачать. З усіх місць, де їм доводилося заводитися спільним домом, Баррі найбільше любив саме це.
— У нас є план, так? — озивається він.
— Є.
— Я йду з тобою, — каже він.
— А ти не хочеш лишитися тут, помилуватися полями, поки все це станеться? Ти ж так любиш ці краєвиди.
— Ти впевнена?
— Цілком. Та я й хотіла б тебе залишити в цьому житті.
І вона його цілує.
Він витирає їй сльози.
У наступному житті Баррі та Гелена йдуть до стайні. Нічне повітря п’янить, а пагорби, що обступили їхній дім, сяють під зорями.
— Ще нічого? — питає вона.
— Ні.
Вони доходять до дверей дерев’яної будівлі, заходять усередину, проминають комору для упряжі, потім ідуть проходом уздовж стійл, де вже понад десять років не було коней.
