У моїх вухах раптом знову зазвучав голос тітки Ґленди:
— Гадаю, що в мені немає нічого особливого, сер.
Граф поцмокав язиком.
— Можливо, твоя правда. Врешті-решт, це лише вірші. Вірші сумнівного походження, — раптом він, немов втративши до мене будь-який інтерес, повернувся до Ґідеона. — Мій дорогий сину, я із захопленням прочитав про те, що тобі вже вдалося зробити. Знайти в Бельгії Ланселота де Віллерза!
Вільяма де Віллерза, Сесілію Вудвіл — чарівничий Аквамарин — і близнюків, з якими я ніколи не познайомлюся, теж згадано. І уявіть собі, лорде Бромптон, цей юнак навіть навідав у Парижі мадам Жанну д'Юрфе, уроджену Понкарре, і вмовив її пожертвувати маленьку порцію крові.
— Ви говорите про мадам д'Юрфе, якій мій батько завдячує за свою дружбу з Помпадур і, врешті-решт, з вами?
— Іншої я не знаю, — відказав граф.
— Але ця мадам д'Юрфе віддала Богу душу десять років тому.
— Точніше сказати, сім, — зауважив граф. — Я саме був тоді при дворі маркграфа Карла Александра фон Ансбаха. Ох, я відчуваю такий сильний зв'язок з Німеччиною! Там на диво великий інтерес до масонства й алхімії. У Німеччині я і помру, як мені повідомили вже кілька років тому.
— Ви відхиляєтесь від теми, — мовив лорд Бромптон. — Як міг цей юнак завітати до мадам д'Юрфе в Парижі? Адже сім років тому він сам ще ходив під стіл пішки.
— Та ви досі думаєте хибно, дорогий лорде. Запитайте Ґідеона,
Лорд запитально подивився на Ґідеона.
— У травні 1759 року, — кинув Ґідеон.
Лорд верескливо засміявся.
— Але це неможливо. Вам самому заледве двадцять років. Граф теж засміявся, це був задоволений сміх.
— 1759. Вона ніколи мені про це не розповідала, стара любителька таємниць.
— Ви того часу теж були в Парижі, але я мав суворий наказ не зустрічатися з вами.
— Через континуум, я знаю, — граф зітхнув. — Інколи я не ладнаю зі своїми законами… Але повернімося до милої Жанни. Тобі довелося застосувати силу? Мені вона була не більше рада чимось прислужитися.
— Вона мені про це розповіла, — відповів Ґідеон. — І про те, як ви видурили в неї хронограф.
— Видурив! Вона навіть не знала, що за скарб успадкувала від бабусі! Нещасний обдертий апарат лежав невпізнаний без потреби у запорошеній скрині на горищі. Рано чи пізно він канув би в забуття. Я його врятував і повернув йому справжнє значення. І завдяки геніям, які в майбутньому вступлять у мою Ложу, він знову запрацював. Це межує з дивом.
— Мадам, окрім того, вважала, що ви її майже задушили, бо вона не знала дати народження і дівочого прізвища своєї бабусі.
Задушив? Оце так-так!
— Атож, правильно. Ці прогалини в знаннях коштували мені нескінченно багато часу, який я змарнував, перевертаючи гори церковних книг, замість присвятити його речам серйознішим. Жанна — особа напрочуд злопомна. Тож дуже дивно, що вам вдалося схилити її до співпраці.
Ґідеон посміхнувся.
— Це було непросто. Але, вочевидь, я привернув її довіру. Крім того, я танцював із нею гавот [45]. І терпляче слухав, як вона на вас жаліється.
— Як несправедливо. Зрештою, я влаштував їй бентежні любощі з Казановою, і хоча того цікавили тільки її гроші, проте їй заздрило багато жінок. І я по-братерському поділився з нею своїм хронографом. Якби в неї не було мене… — Граф, явно розвеселившись, знову повернувся до мене. — Твоя прародителька — невдячна дуринда. На жаль, не обдарована великим інтелектом. Я думаю, вона ніколи не розуміла, що справді з нею відбувається, бідолашна старенька. Крім того, вона була ображена, що в Колі Дванадцяти їй дістався лише цитрин.
Але, очевидно, з мистецтвом читання думок у графа було не так уже й добре, бо він знову захихикав.
— Вона не надто балакуча, еге ж?
— Вона просто боязка, — сказав Ґідеон.
Краще було б сказати: залякана.
— Боязких бабів не буває, — заперечив йому граф. — Боязко опустивши очі, вони лише виказують свою дурість.