Рубінова книга полностью

Лакей збіг сходами, поли його каптана майоріли на ходу.

— Панство очікує вас, сер.

Ми рушили слідом за ним на другий поверх.

— Він справді вміє читати думки? — прошепотіла я.

— Хто, лакей? — шелеснув у відповідь Ґідеон. — Сподіваюсь, що ні. Я саме подумав, що він схожий на якогось тхора.

Що це було, тінь гумору? Оцей «Геть-з-дороги-у-мене-важлива-місія-мандри-в-часі» справді пожартував? Я швидко посміхнулася. Хай там як, а у всьому треба бачити щось позитивне.

— Не лакей. Граф, — мовила я за хвилю.

Він кивнув.

— У всякому разі, так кажуть.

— Він читав твої думки?

— Якщо й так, то я не помітив.

Лакей відчинив перед нами котрісь із дверей і низько вклонився. Я зупинилася. Може, мені взагалі ні про що не думати? Але це було просто неможливо. Щойно я спробувала ні про що не думати, як мене миттю обліг мільйон думок.

— Спочатку пані, — мовив Ґідеон і підштовхнув мене через поріг.

Я зробила пару кроків уперед, потім знову нерішуче зупинилася, не знаючи, що від мене зараз потрібно. Ґідеон увійшов слідом, лакей ще раз уклонився і зачинив за нами двері.

Ми опинились у великому, шляхетно умебльованому салоні з високими вікнами і гаптованими гардинами, які, напевно, теж можна було б пустити на сукню.

Троє чоловіків дивилися на нас. Перший чоловік обдувся, як барило, він насилу підвівся зі стільця, другий був молодший, страх який жилавий і єдиний з усіх без перуки, третій був стрункий і високий, риси його обличчя нагадували якийсь портрет у старому архіві.

Граф Сен-Жермен.

Ґідеон уклонився, хоч і не так низько, як лакей. Трійця і собі вклонилась у відповідь.

Я не зробила нічого. Мене ніхто не вчив, як кланятися, коли ти в криноліні. До того ж кніксени й реверанси здавалися мені безглуздими.

— Не думав, що так швидко побачу вас знову, мій юний друже, — сказав той, кого я вважала графом Сен-Жерменом. Його обличчя сяяло. — Лорде Бромптон, чи можу я вам відрекомендувати прапраправнука мого прапраправнука? Ґідеон де Віллерз.

— Лорд Бромптон! — Знову невеликий уклін. Очевидно, вітатися за руку тут було не модно.

— Я вважаю, що моя лінія принаймні зовні розвинулася прекрасно, — сказав граф. — Очевидно, вибираючи даму серця, я мав досвідчене око. Явно виражений карлючкуватий ніс геть виродився.

— Ах, любий графе! Ви знову намагаєтеся вразити мене вашими неймовірними історіями! — сказав лорд Бромптон, гепаючись назад на стілець, на вигляд такий крихітний, що я побоялася, як би він тут же не розвалився. Лорд був не те що кругленький, як містер Джордж — він був гладкий, аж шкура тріщала!

— Але я нічого не маю проти! — правив він далі, і його поросячі очиці задоволено зблиснули. — 3 вами завжди так цікаво! Кожні дві секунди сюрприз.

Граф засміявся і повернувся до парубка без перуки.

— Граф був і залишається скептиком, дорогий мій Міро! Нам треба придумати щось нове, щоб переконати його в нашій справі!

Чоловік відповів якоюсь чужою, різкою й рубаною мовою, і граф знову засміявся. Він повернувся до Ґідеона.

— Це, любий онуче, — мій добрий друг і духовний брат Міро Ракоці, в «Анналах Вартових» більш відомий як Чорний Леопард.

— Дуже радий, — мовив Ґідеон.

Знову поклони з усіх боків.

Ракоці — чому це прізвище здалося мені знайомим? І чого, щойно я глянула на нього, мені стало так незатишно?

Губи графа склалися в посмішку, коли він поволі ковзнув поглядом по моїй фігурі. Я автоматично спробувала відшукати схожість з Ґідеоном або Фальком де Віллерзом, але ні на гріш не знайшла. Очі у графа були дуже темні, а в погляді було щось пронизливе, що змусило мене відразу згадати мамині слова. Згадати! Тільки не це. Але ж мій мозок має щось робити, тож я затягла подумки «Боже, бережи королеву»[40].

Граф перейшов на французьку, що я зрозуміла не відразу, бо ж саме натхненно співала національний гімн. З деякими паузами, що пояснювалися недостатнім словниковим запасом, я переклала це так:

— А ти гарна дівчина, отже, добряча… гм… Жанна д'Юрфе. Мені казали, що в тебе руде волосся.

Чорт, запам'ятовування слів, мабуть, це й справді альфа й омега для розуміння іноземної мови, як завжди торочив наш вчитель французької. На жаль, я не знала ніякої Жанни д'Юрфе, тож повністю зрозуміти зміст речення мені не вдалося.

— Вона не розуміє французької, — сказав Ґідеон, теж по-французьки. — І це не та дівчина, на яку ви очікували.

— Як це може бути? — Граф похитав головою. — Це все вкрай… м-м-м…

— На жаль, на теє… ну, на це була підготовлена не та дівчина.

Атож, на жаль.

— Помилка? Все це мені й так здається суцільною помилкою.

— Це Ґвендолін Шеферд, вона кузина згаданої Шарлотти Монтроз, про яку я вам учора розповідав.

— Тобто теж внучка лорда Монтроза, останнього… цього…. І таким чином кузина… м-м-м?.. — Граф Сен-Жермен розглядав мене своїми темними очима, і я знову завела пісню.

— Гм… Гм… — цього я просто не можу зрозуміти.

— Наші вчені говорять, що це, цілком можливо, генетичні… ці… як їх…

Граф підніс руку, перериваючи Ґідеона.