Я чимраз більше доходила висновку, що його можна не боятися. Він був звичайнісінький самозакоханий дідусь-жінконенависник, який любить слухати самого себе.
— Невисокої ж ви думки про жіноцтво, — зауважив лорд Бромптон.
— Де ж пак! — відповів граф. — Я люблю жінок! Справді. Хіба що не вірю, що вони мають у своєму розпорядженні той різновид розуму, який веде людство вперед. Тому в моїй Ложі жінкам робити нічого. — Він обдарував лорда сяючою посмішкою. — Для багатьох чоловіків це нерідко вирішальний аргумент за вступ до моєї Ложі, лорде Бромптон.
— Та проте жінки люблять вас! Мій батько невпинно захоплювався вашим успіхом у жінок. І тут, у Лондоні, і в Парижі вони в усі часи упадали вам в ноги.
Граф відразу поринув у спомини про часи, коли він був кумиром жінок.
— Морочити голову жінкам і підбивати їх під свою волю неважко, дорогий мій лорде. Усі вони з одного тіста. Якби я не переймався високим, то давно б створив для чоловіків книгу порад, як правильно поводитися з жінками.
Само собою. У мене навіть назва підхожа була.
Я, напевно, зсунулася з глузду! Чорні очі на секунду втупилися в мої, потім я опустила погляд на мозаїчну підлогу під ногами і спробувала подолати паніку, яка ось-ось мала мене захопити. Тут треба було стерегтися не графа, це абсолютно точно. Але через це мені не випадало почуватися безпечно.
— Усе це вельми цікаво, — мовив лорд Бромптон. Його підборіддя тряслися від задоволення. — Поза сумнівом, у вас і ваших супутниках пропали хороші актори. Як казав мій батько, вмієте ви пригощати карколомними історіями, дорогий мій графе Сен-Жермен. Але, на жаль, не можете нічого довести. Досі ви не показали мені жодної штуки.
Лорд засміявся дещо силувано.
— У всякому разі, ви відверті.
— Алхімія не може обходитися без протекції. — Граф з маху розвернувся до Ракоці. —Доведеться нам продемонструвати доброму лордові кілька наших штук, Міро. Він належить до людей, які вірять лише в те, що бачать. Але спочатку мені треба сказати кілька слів наодинці моєму правнукові й накидати лист Великому Магістрові моєї Ложі в майбутньому.
— Ви можете скористатися для цього сусіднім кабінетом, — мовив лорд Бромптон, показуючи на двері за своєю спиною. — І я з нетерпінням чекатиму на виставу.
— Ходімо, сину мій, — граф узяв Ґідеона за руку. — Є дещо, про що мені треба тебе запитати. І дещо, про що ти маєш знати.
— У нас усього півгодини, — сказав Ґідеон, кинувши погляд на кишеньковий годинник, прикріплений золотим ланцюжком до кишені його камізельки. — Найпізніше за півгодини мусимо вернути до Темпла.
— Цього вистачить, — відказав граф. — Пишу я швидко можу одночасно писати й говорити.
Ґідеон розсміявся. Здавалося, він вважає графа справді дотепним і, вочевидь, геть забув, що я теж тут.
Я кахикнула. Уже майже у дверях він обернувся й запитливо підвів брову.
У відповідь я теж промовчала, бо ж навряд чи могла сказати вголос таке:
Ґідеон барився.
— Вона тільки завадить, — заявив граф.
— Почекай мене тут, — сказав Ґідеон напрочуд м'яко.
— Лорд і Міро потоваришують їй на цей час, — правив граф. — Ви цілком можете трохи розпитати її про майбутнє. Це унікальна можливість. Вона з XXI століття, запитайте її про автоматичні потяги, які ганяють туди-сюди під Лондоном. Або про срібні літальні апарати, які, ревучи, мов тисяча левів, підіймаються в небо і перетинають моря на висоті багатьох кілометрів.
Лорд так сміявся, що я почала серйозно переживати за стілець під ним. Трусилася кожна його жирова зморшка.
— Щось іще?
Я нізащо не хотіла залишатися з ним і Ракоці наодинці. Але Ґідеон тільки посміхнувся, хоча я і кинула на нього благальний погляд.
— Я зараз, — мовив він.
