— Скрипка? Справді? — Мій гнів випарувався так само швидко, як і з'явився. Скрипка отакої!

— У всякому разі, лице твоє знову порожевіло. До цього ти була така ж бліда, як Міро Ракоці.

Еге ж, Ракоці.

— Як це, власне, пишеться?

— Р-а-к-о-ц-і, — відказав Ґідеон. — А тобі навіщо?

— Хочу поґуґлити.

— О, він так тобі сподобався?

— Сподобався? Він — вампір, — мовила я. — Він із Трансільванії.

— Атож, із Трансільванії. Але ніякий не вампір.

— Звідки ти це знаєш?

— Вампірів не буває, Ґвендолін.

— Та чого ж… Якщо бувають машини часу (і люди, які вміють душити інших, не торкаючись до них), чому б не бути і вампірам? Ти бачив його очі? Вони як чорні діри.

— Це від беладоннових настоїв, з якими він експериментує, — зауважив Гідеон. — Рослинна отрута, яка нібито допомагає розширити свідомість.

— Звідки ти це знаєш?

— Це сказано в «Анналах Вартових». Ракоці зветься там Чорним Леопардом. Він двічі захистив графа від замаху на його життя. Він дуже сильний і вправно орудує зброєю.

— Графа хтось хотів убити?

Ґідеон знизав плечима.

— У такої людини, як граф, чимало ворогів.

— Радо вірю. Але в мене таке враження, що він і сам може себе захистити.

— Без сумніву, — погодився Ґідеон.

Я подумала, чи не розповісти, бува, йому про те, що витворив граф, але потім вирішила цього не робити. Ґідеон був не тільки чемний із ним — складалося враження, що вони з графом книші з одного тіста.

Не довіряй нікому.

— Ти справді перескакував у минуле до всіх цих людей і пускав їм кров? — натомість запитала я.

Ґідеон кивнув.

— З тобою і зі мною в хронограф зчитано вісім з дванадцяти людей. Інших чотирьох я ще знайду.

Я згадала слова графа і запитала:

— А як ти міг їздити з Лондона в Париж і Брюссель? Ядумала, що в минулому можна пробути щонайбільше кілька годин.

— Точно кажучи, чотири, — зауважив Ґідеон.

— За чотири години в ті часи аж ніяк не можна було встигнути з Лондона в Париж, не кажучи вже про те, щоб лишався час танцювати гавот і пускати кров.

— Таки так. І тому ми разом із хронографом виїхали в Париж заздалегідь, дурненька, — відповів Ґідеон. — Те саме ми зробили в Брюсселі, Мілані й Баті. До решти я міг навідатися в Лондон.

— Розумію.

— Справді? — знов насміхався Ґідеон. Цього разу я злегковажила ту посмішку.

— Так, я поволі починаю дещо розуміти, — я подивилася у вікно. — А ці луки ми, їдучи туди, начебто не минали, еге ж?

— Це Гайд-парк, — сказав Ґідеон, раптово зосередившись і наструнчившись. Він висунувся з вікна карети. — Гей, Вільбуре, чи як вас там! Чому ми їдемо цією дорогою? Нам треба навпростець до Темпла.

Що відказав чоловік на передку, я не розчула.

— Негайно зупиніться, — зажадав Ґідеон. Коли він знову повернувся до мене, я побачила, що він пополотнів.

— Що сталося?

— Я не знаю, — відповів юнак. — Він стверджує, буцімто йому наказано доправити нас на південний край парку на якусь зустріч.

Коні зупинились, і Ґідеон відчинив дверцята карети.

— Тут щось не так. Часу до зворотного стрибка в нас обмаль. Я сяду на передок і відвезу нас у Темпл. — Він вийшов і зачинив дверцята. — А ти залишишся в кареті, хоч би там що.

Цієї миті тріснув постріл. Я інстинктивно пригнулась. Хоча цей звук я чула тільки в фільмах, але відразу втямила, що це саме постріл. Хтось глухо закричав, коні заіржали, карета смикнулась уперед і, розгойдуючись, зупинилася.

— Опусти голову! — крикнув Ґідеон, і я кинулася на підлогу карети.

Пролунав ще один постріл. Тишу, що запала слідом за ним, годі було витримати.

— Ґідеоне? — Я знялася на ноги і визирнула назовні.

Стоячи біля вікна карети, Ґідеон дістав шпагу.

— Не висовуйся, я сказав!

Хвалити Бога, він був живий. Щоправда, можливо, ненадовго. Цієї миті де не взялися двоє чоловіків, обидва в чорному, третій виїхав верхи з тіні дерев і наближався до нас. У його руці виблискував срібний пістолет.

Ґідеон фехтував із двома чоловіками одночасно, вони билися мовчки, хіба що сопіли суперники і дзвеніла сталь, щойно леза натрапляли одне на одне. Кілька секунд я зачаровано спостерігала за тим, як вправно фехтує Ґідеон. Це нагадувало сцену з фільму — кожен крок, кожен удар і стрибок були сповнені довершеності, немов якісь каскадери днями вправлялись у своїй хореографії. Але коли один із чоловіків закричав і впав на коліна, а з горла його фонтаном ринула кров, я знову схаменулася.

Це був не фільм, тут усе було насправжки, І хоч шпаги могли правити за смертельну зброю (а поранений чоловік уже корчився на землі, видаючи жахливі звуки), але проти пістолета вони — як бабі кадило. Чому в Ґідеона немає пістолета? Адже так легко було прихопити з дому таку практичну зброю. А де кучер, чому він не б'ється пліч-о-пліч з Ґідеоном?

Тим часом вершник під'їхав до карети й зістрибнув з коня. На мій подив, він теж вихопив шпагу і кинувся на Ґідеона. Чому він не скористався пістолетом? Він відкинув його в траву, як щось непотрібне.

— Хто ви? Чого вам треба? — запитав Ґідеон.

— Нічого, крім вашого життя, — відповів чоловік, який наспів останнім.

— Ага, дістанете, як рак свисне!

— Дістанемо, можете бути певні!

Перейти на страницу:

Похожие книги