— Їх було троє проти одного, — поправив Ґідеон. — І з одним я вже впорався. Я ж казав тобі сидіти в кареті, хай там що!
— Щось мені не здавалося, що ти ще довго протримаєшся, — сказала я, не дивлячись на нього.
Ґідеон мовчав.
Містер Джордж перевів погляд з одного на іншу і захитав головою.
— От халепа так халепа! Твоя матуся нас уб'є, Ґвендолін! Це мала бути цілком безпечна операція! Розмова з графом у тому ж таки будинку, ні краплини ризику. Ти не мала наражатися на небезпеку ні на секунду. А натомість ви мчите через півміста, а тоді на вас наскакують якісь зарізяки! Ґідеоне, заради Бога! Що ти собі тільки думав!
— Все б пройшло чудово, якби хтось нас не зрадив, — сердито буркнув Ґідеон. — Хтось, хто знав про наш візит. Хтось, хто зміг переконати бідолаху Вільбура відвезти нас на якусь зустріч у парку.
— Але навіщо вас комусь убивати? І хто міг знати, що ви навідаєтеся саме цього дня? Все це не має жодного сенсу! — Містер Джордж прикусив нижню губу. — Ось ми і приїхали.
Я подивилася у вікно. Це був справді наш будинок, усі вікна яскраво світилися. Десь там мене чекала мама. І моє ліжко.
— Дякую, — мовив Ґідеон.
Я повернулася до нього.
— За що?
— Можливо… можливо, я б і справді довго не протримався, — сказав він. На його обличчі промайнула крива посмішка. — Гадаю, ти таки врятувала моє засране життя.
Ґідеон знову швидко витягнув свою мереживну хусточку: цього разу я її взяла.
— Краще витри обличчя, бо твоя мама подумає, що ти ревіла, як корова, — сказав він.
Він хотів мене розсмішити, але тієї миті це було просто неможливо. Принаймні я вже нізащо б не розрюмсалася.
Водій відчинив дверцята, і містер Джордж вийшов.
— Я відведу її, Ґідеоне, почекай хвилину.
— На добраніч, — сказав Ґідеон і посміхнувся. — Солодких снів. Побачимося завтра.
— Ґвен! Ґвенні! — Кароліна розштовхала мене. — Ти запізнишся, якщо зараз не встанеш!
Я сердито натягнула ковдру на голову. Я не хотіла прокидатися, бо навіть уві сні точно знала, що, тільки-но вийду з блаженного стану дрімоти, на мене накинуться жахливі спогади.
— Справді, Ґвен! Уже п'ятнадцять хвилин!
Марно я стискала повіки. Все, запізно. Спогади накинулися на мене, як… м-м-м… Аттіла на… м-м-м… вандалів?
На історії я справді зналась, як свиня на перці. Події двох останніх днів строкатим фільмом майнули перед моїми очима.
Але я не пам'ятала, як дісталася до ліжка — пам'ятала лише, як містер Бернард відчинив учора ввечері двері.
— Добрий вечір, міс Ґвендолін. Добрий вечір, містере Джордж, сер.
— Добрий вечір, містере Бернард. Я привів Ґвендолін додому трохи раніше, ніж очікувалося. Будь ласка, передайте леді Арісті мої вітання.
— Зрозуміло, сер. На все добре, сер, — обличчя містера Бернарда, коли він зачиняв двері за містером Джорджем, було своїм звичаєм незворушне.
— Гарна сукня, міс Ґвендолін, — сказав він за хвилю. — Кінець XVIII століття?
— Гадаю, так. — Я так втомилася, що негайно опустилася б на килим, скрутилася калачиком і заснула. Мене ще ніколи так не тягнуло в ліжко. Хіба що я боялася, що дорогою на четвертий поверх я наткнуся на тітку Ґленду, Шарлотту і леді Арісту, а ті закидають мене докорами, насмішками й питаннями.
— На жаль, усі вже повечеряли. Але я залишив для вас у кухні дещо, щоб було вам чим під'їсти.
— О, це справді дуже мило з вашого боку, містере Бернард, але я…
— Ви хочете лягти, — докинув містер Бернард, і ледь помітна посмішка з'явилася на його обличчі. — Я б запропонував вам вирушити просто до вашої спальні. Усі дами зараз у музичному салоні, і вони вас не почують, якщо ви проберетеся до себе тихо, наче мишка. А потім я перекажу вашій матері, що ви, мовляв, повернулись, і передам нею їжу для вас.
Занадто вже я втомилася, щоб дивуватися з його обачності й турботи. Я тільки пробурмотіла: «Щиро дякую, містере Бернард» — і рушила вгору сходами. Їжа і розмова з мамою майже стерлися з моєї пам'яті, бо я при цьому практично спала. Жувати я не могла. Напевно, то був суп.
— Ой! Як гарно! — Кароліна виявила сукню, яка разом з оздобленою рюшами накидкою висіла на стільці. — Ти прихопила її з минулого?
— Ні. Я була в ній ще до того. — Я випросталася на ліжку. — Мама розповіла вам, яка чудасія вийшла?
Кароліна кивнула.
— Їй не довелося багато розповідати. Тітка Ґленда так репетувала, що, либонь, усі сусіди вже в курсі. Вона подала все так, ніби мама — підла брехуха, що вкрала у бідолашної Шарлотти ген переміщення в часі.
— А Шарлотта?
— Пішла до себе і більше не з'являлася, хоч як тітка Ґленда не просила. Тітка Ґленда кричала, що Шарлоттине життя загублене і що все це мамина провина. Бабуся сказала, що тітці Ґленді треба випити пігулку, а як ні, їй доведеться покликати лікаря. А тітонька Медді безперервно торочила про орла, сапфір, горобину й баштовий годинник.
— Звісно, це було жахливо, — сказала я.
