Рубінова книга полностью

— Мені час на роботу. Ґвендолін, я домовилася з містером Джорджем, що він забере тебе сьогодні після школи. Тебе відправлять елапсувати в 1956 рік, у якийсь безпечний підвал, де ти зможеш спокійнісінько робити домашні завдання.

— Чорт! — бовкнув Нік.

Я подумала те саме.

— А потім ти відразу ж повернешся додому, — докинула леді Аріста.

— Ось і збіг день, — підсумувала я. То оце такими тепер будуть мої будні? Після школи елапсувати до Темпла, сидіти там у якомусь нудному підвалі й робити домашні завдання, а потім вирушати вечеряти додому? Страхіття та й годі!

Тітонька Медді тихенько вилаялася, бо рукав її халата прилип до мармелада на тості.

— У цей час треба лежати в ліжку, я завжди це стверджувала.

— Стопудово, — кинув Нік.

Мама поцілувала його, Кароліну і мене, як завжди вранці, потім поклала мені руку на плече і тихо сказала:

— Якщо випадком побачиш мого батька, поцілуй його від мене.

Леді Аріста злегка здригнулася від цих слів. Вона мовчки сьорбнула чаю, тоді глянула на годинник і мовила:

— Вам треба поквапитись, якщо ви хочете встигнути до школи.

— Коли-небудь я неодмінно відкрию детективне бюро, — зауважила Леслі. Ми прогулювали урок географії місіс Каунтер, зачинившись удвох у туалетній кабінці. Леслі сиділа на кришці унітаза з товстезною папкою на колінах, а я сперлася спиною на двері, списані всілякими дурницями. Там значилося, зокрема, що Дженні кохає Адама, Малькольм — дурило, а життя — лайно.

— Розслідування таємниць у мене в крові, — оголосила Леслі. — Можливо, я здобуду історичну освіту і спеціалізуватимусь на міфах і писаннях. А потім займуся тим самим, що й Том Генкс у «Коді да Вінчі». Звісно, я вродливіша, і я найму справді кльового асистента.

— Давай, — підохотила я. — Це буде справді цікаво. А я все життя день у день стирчатиму в якомусь темному підвалі 1956 року.

— Лише три години на день, — озвалася Леслі.

Вона була повністю в курсі справи. Складалося враження, що вона схоплювала всі складні і численні взаємозв'язки краще і швидше за мене. Вона уважно вислухала всю історію аж до нападу в парку, разом із моїми нескінченними голосіннями з приводу гризот сумління включно. «Краще вже ти захистиш себе, ніж тебе розріжуть на кавалки, наче торт», — сказала вона на це. І, як не дивно, її слова заспокоїли мене більше, ніж усі запевнення містера Джорджа або Ґідеона разом узяті.

— Подивися на це так, — мовила вона. — Якщо тобі доведеться робити домашні завдання в підвалі, то ти принаймні не зустрінеш там страшних графів, здібних до телекінезу.

Леслі знайшла слово телекінез, аби позначити вміння графа душити мене, стоячи при цьому за декілька метрів. За допомогою телекінезу, вважала вона, можна також спілкуватись одне з одним, не розкриваючи рота. Вона пообіцяла сьогодні ж по обіді заглибитись у це питання краще.

Вчорашній день і половину ночі вона просиділа, вишукуючи в інтернеті інформацію про графа Сен-Жермена[51] і про все, що я їй розповіла. Вона відмахнулася від моєї багатослівної подяки, пояснивши, що все це дає їй страшенну втіху.

— Отже, цей граф Сен-Жермен — досить-таки темна історична особа, навіть дату його народження ніхто не спромігся достеменно встановити. У його походженні чимало загадок, — сказала вона, причому лице її аж палало від натхнення. — Він нібито не старів, і одні це приписували магії, а інші — збалансованому харчуванню.

— Граф був старий, — зауважила я. — Можливо, він добре зберігся, але точно був старий.

— Ну, значить, ми це можемо заперечити, — правила далі Леслі. — Він був, мабуть, цікавою особистістю, бо про нього написано багато романів, і для певних езотеричних кіл він є кимось на кшталт гуру, піднесений — хай що це означає. Він належав до всіляких таємних товариств — масонів, розенкрейцерів і ще декількох, вважався видатним музикантом, грав на скрипці і писав музику, вільно розмовляв дюжиною мов і буцімто вмів (тепер тримайся) мандрувати в часі. Принаймні він стверджував, що бачив навіч різні події, у яких його і близько бути не могло.

— Але ж бачиш — все-таки могло.

— Так, у голові не вкладається. Крім того, він займався алхімією. У Німеччині в нього була власна алхімічна вежа для різноманітних експериментів.

— Алхімія — це те, що пов'язано з філософським каменем, еге ж?

— Так. І з магією. Проте філософський камінь означав для різних людей різне. Одні хотіли штучно створити золото, через що пускалися берега. Усі королі і князі були неабияк цікаві до людей, які називали себе алхіміками, бо страшенно цікавилися золотом. Завдяки спробам виготовити золото з'явилася, зокрема, порцеляна, але здебільшого виходив пшик, тож алхіміків кидали до в'язниці як єретиків і крутіїв або стинали голову.

— Самі винні, — зауважила я. — Треба було краще займатися на уроках хімії.