Якщо не брати до уваги циліндр, вигляд він мав нічогенький. Довгі темні штани, темний сюртук, біла сорочка — такий собі весільний гість. Він окинув мене поглядом з ніг до голови, і я затамувала подих: ну, де ж реванш?! На його місці я б одразу пустила щонайменше десять гострих шпильок з приводу мого костюма.
Але він нічого не сказав, а просто посміхався.
Містер Джордж займався хронографом.
— Ґвендолін уже отримала інструкції?
— Гадаю, що так, — відповів містер де Віллерз. Він півгодини розводився мені про «Операцію „Нефрит“», а мадам Россіні тим часом дошивала мій костюм.
Я досі не могла второпати, чому Ґідеон уперто вважає, що ми вскочимо в пастку. Марґрет Тілні хоч і висловила недвозначне бажання поговорити зі мною, але не назвала часу, коли має відбутися ця розмова. Навіть якщо вона й збиралася заманити мене в пастку, то не могла знати, якого дня і о якій годині я з'явлюсь у її житті. І було справді малоймовірно, що саме цього дня Люсі й Полу вдасться нас вистежити. Червень 1912 року Вартові вибрали навмання. Марґрет Тілні було тоді 35 років, і вона разом із чоловіком і трьома дітьми мешкала у їхньому будинку в Белґравії. Саме там ми й збиралися до неї навідатися.
Я озирнулася і помітила, що Ґідеон дивиться на мене. Вірніше, на мій виріз. Ну, це вже занадто!
— Гей, ти що, на мої груди витріщаєшся? — обурено прошипіла я.
Він посміхнувся.
— Не зовсім, — шепнув він у відповідь.
І тут я зрозуміла, що він мав на увазі. У добу рококо було набагато простіше ховати предмети за мереживами, подумала я.
Але, на жаль, на нас кинув оком містер Джордж.
Він нахилився до мене.
— Це що, мобільник? — запитав він. — Але тут не може бути й мови, щоб ти прихопила речі з нашого часу в минуле!
— Чому ні? Це може виявитися корисним! — (І світлина Ракоці з лордом Бромптоном вийшла непогано!) — Якби минулого разу в Ґідеона був сякий-такий пістолет, нам би було значно легше!
Ґідеон пустив очі під лоба.
— Уяви собі, що ти загубила свій мобільник у минулому, — сказав містер де Віллерз. — Напевно, той, хто його знайде, не зможе ним скористатися. Але що, як зможе? Тоді твій мобільник змінить майбутнє. А пістолет! Неможливо навіть уявити, що сталося б, якби людство навчилося використовувати хитромудру зброю раніше, ніж її взагалі винайшли.
— Крім того, такі предмети стали б доказом вашого — і нашого — існування, — зауважив доктор Вайт. — Одна маленька помилка здатна все змінити і наразити на небезпеку континуум.
Я закусила нижню губу, розмірковуючи, якою мірою газовий балончик, який я, наприклад, загублю в XVIII столітті, може змінити майбутнє людства. Можливо, навіть на краще, якщо його знайде хтось тямущий…
Містер Джордж простягнув руку.
— А поки що я про нього подбаю.
Зітхнувши, я залізла у виріз і віддала йому мобільник.
— Але потім я відразу ж заберу його назад!
— Ну що, ми нарешті готові? — поцікавився доктор Вайт. — Хронограф налаштований.
Я була готова. Я відчула легке поколювання в животі й усвідомила, що мені зараз набагато цікавіше, ніж якби мене відправили в якийсь нудний підвал робити домашні завдання.
Ґідеон допитливо подивився на мене. Напевно, він прикидав, що ще я могла заховати. Я відповіла йому чесним поглядом: газовий балончик я зможу прихопити тільки наступного разу. Шкода, звичайно.
— Ти готова, Ґвендолін? — запитав він нарешті.
Я посміхнулася йому.
— Готова, якщо ти готовий.
Дрожки Вартових везли нас із Темпла в Белґравію набережною Темзи. Цього разу Лондон, який миготів за вікном, уже більше нагадував моє знайоме місто. Сонце осявало Біґ-Бен і Вестмінстерське абатство, по широких бульварах, на превелику мені втіху, прогулювались люди у світлому вбранні на зразок мого, з капелюхами на головах і мереживними парасольками в руках. Парки світилися весняною зеленню, вулиці були чистенькі й акуратно вибруковані.
— Це як декорація до мюзиклу! — вигукнула я. — Я теж хочу таку парасольку!
— Ми вибрали вдалий день, — зауважив Ґідеон. — І рік непоганий.
Свій циліндр він залишив у підвалі, щоправда, на його місці я зробила б так само, хоч і промовчала про це.
— Чому б нам не перехопити Марґрет у Темплі, коли вона приїде туди елапсувати?
— Я вже двічі намагався це зробити. Мені було досить важко переконати Вартових у своїх добрих намірах, дарма що я мав печатку, знав пароль та інше. Це не так просто — розрахувати реакцію Вартових минулого. У сумнівних випадках вони схиляються до того, щоб підтримати саме своїх знайомих мандрівників у часі, а не гостей з майбутнього, яких вони заледве знають або не знають зовсім. Так було і вчора вночі, і сьогодні вранці. Відвідавши Марґрет у її будинку, ми, можливо, досягнемо більшого успіху. У будь-якому разі, заскочимо її зненацька.
