Джек засунув два залізні гаки під кришку і дав одну з мотузок Норрісу. Вони вилізли з ями і разом потягнули за мотузки. Обидва стогнали від напруги, аж доки цвяхи з пронизливим лементом не полізли з дерева. Раптом кришка поламалась, мотузка втратила натяг, і Норріс, не втримавшись на ногах, розтягнувся горілиць.
— Ось так! Цього вистачить, — сказав Джек. Він опустив ліхтар і подивився на ту, що лежала у труні.
Крізь дірку в кришці домовини вони побачили, що труп належав жінці з блідою, наче сало, шкірою. Золоті локони обрамляли обличчя, яке за формою нагадувало серце, а на її корсажі покоївся букетик сухих квітів, їхні пелюстки розтікалися під зливою.
«Така гарна, — подумав Норріс, — наче янгол, якого надто рано покликали на небеса».
— Зовсім свіжа, — радісно зареготав Джек.
Він проліз у діру в кришці й просунув руку дівчині під пахви. Вона була такою легкою, що старому не знадобилася допомога, щоб витягти її з домовини. Але він усе ж важко дихав, коли підняв її з ями й поклав на брезент.
— Роздягнімо її.
Норріс раптом відчув огиду і стояв непохитно.
— Що, не хотів би доторкнутися до чарівної дівчини?
Норріс похитав головою:
— Вона заслуговує на краще.
— Минулого разу тебе це не турбувало.
— То був старий дід.
— А це дівка. Яка різниця?
— Ви знаєте, яка!
— Я знаю, що за неї заплатять ті ж гроші. А ось роздягати її буде приємніше, — він зареготав у передбаченні видовища й витяг свого ножа. Йому бракувало часу і терпіння, щоб розстібати ґудзики та гачки, тож чоловік просто засунув лезо у виріз сукні небіжчиці й розрізав тканину. Передня частина сукні розійшлася і відкрила натільну сорочку, тонку, як павутина. Джек робив свою справу із задоволенням, повільно розрізаючи спідницю, потім стягнув маленькі атласні капці. Норріс міг лише спостерігати, приголомшений цією наругою над дівочою честю. Та ще й від такого чоловіка, як Джек Б’юрк. Але він знав, що цього їм не уникнути, бо закон був невблаганним. Якби їх упіймали із викраденим трупом, вони б мали серйозні проблеми. Але якби у них знайшли якусь річ, що належала небіжчиці, бодай навіть шматок сукні, покарання було б набагато суворішим. Вони не мають брати нічого, окрім самого тіла. Тож Джек без вагань зрізав її одяг, зняв каблучки з пальців і атласні стрічки з волосся. Він жбурнув усе це в домовину і подивився на Норріса.
— Ти не збираєшся допомогти мені віднести її у фургон? — гаркнув старий.
Норріс опустив погляд на оголене тіло, на її білу, як гіпс, шкіру. Вона була хворобливо худою, її тіло знищила якась тривала і невблаганна хвороба. Допомогти їй тепер було неможливо, але її смерть могла принести користь.
— Хто тут, — здалеку почувся голос, — хто сюди вдерся?
Цей крик змусив Норріса впасти на землю, а Джек погасив ліхтар і прошепотів: «Сховай її».
Норріс зіштовхнув труп назад у могилу, і вони обоє зістрибнули туди ж. Притиснувшись до небіжчиці, юнак відчув, як його серце стукає по її холодній шкірі, але не наважувався навіть поворухнутися. Він намагався почути кроки сторожа, який наближався, але було чутно лише шум дощу та його власне серцебиття. Дівчина лежала під ним, наче поступлива коханка. Чи торкався якийсь інший чоловік її шкіри, чи відчував м’якість її голих грудей?
Нарешті Джек наважився підвести голову і визирнути з ями.
— Я не бачу його, — прошепотів він.
— Можливо, він ще пильнує.
— Ніхто у здоровому глузді не буде стирчати в таку погоду надворі довше, ніж потрібно.
— Як щодо нас?
— Цієї ночі дощ — наш друг, — буркнув Джек, підводячись і розминаючи закляклі суглоби, — краще нам швидше її забрати.
Вони більше не запалювали ліхтар, а діяли у темряві. Джек узяв її за ноги, а Норріс підхопив під руки і відчув, як мокре волосся небіжчиці прилипло до його рук, коли він виштовхував її плечі з ями. Солодкий аромат, який колись ішов від її білих пасм, тепер поступився місцем слабкому смороду гнилі. Зараз її тіло помалу починало невблаганно розкладатися, незабаром від її краси нічого не залишиться. Шкіра зотліє, очі проваляться в очниці. Але зараз вона ще була янголом, він тримав її ніжно і турботливо поклав на брезент.
Злива перетворилася на дрібний дощик, коли вони швидко закидали яму, наповнивши багнюкою спорожнілу домовину. Покинути могилу розритою було б тим самим, що й розмістити оголошення про те, що тут працювали викрадачі трупів, а рідне для когось тіло було поцуплене. Вони витратили певний час, щоб приховати сліди своєї діяльності й не ризикувати, на той випадок, якщо влада все ж почне розслідування. Коли остання грудка землі повернулася на своє місце, вони лопатами розрівняли все довкола так, як тільки змогли, працюючи лише під слабким світлом місяця, який тільки-но почав визирати з-поміж хмар. Незабаром тут виросте трава, буде встановлено надгробок, а люди продовжуватимуть з любов’ю нести квіти до могили, в якій ніхто не спочиває.
