— Тримайте її рівно! Тримайте її! — наказав доктор Беррі. Схопивши свої жахливі щипці, він просунув їх між стегон Аурнії, і Розі трохи полегшало від того, що їй було не видно, що він ними робив. Аурнія пронизливо репетувала так, наче саму її душу відривають від тіла. Несподівано червоний струмінь бризнув молодому лікареві в обличчя, і він відскочив назад, його сорочкою стікала кров.
Голова Аурнії впала на подушку, вона лежала захекана, її крики послабшали до тихого скиглення. У раптовій тиші пролунав інший звук. Дивне нявкотіння поступово перетворилося на крик.
Лікар простягнув руки, на яких він тримав новонароджену дівчинку зі смужками крові на синюшній шкірі. Він віддав дитину сестрі Робінсон, і вона швидко загорнула немовля, яке голосило ще дужче, у рушник.
Роза подивилася на сорочку лікаря. Так багато крові. Куди б вона не поглянула — на матрац, простирадла, підлогу — усюди була кров. Роза подивилася на сестру і побачила, що її губи ворушаться, але через крики немовляти вона не могла розчути слів.
Сестра Робінсон піднесла сповиту дитину до ліжка Аурнії.
— Ось ваша маленька донечка, місіс Тейт. Подивіться, яка вона гарна!
Аурнія спробувала сфокусуватися на своїй новонародженій доньці.
— Маргарет, — прошепотіла вона і несподівано розридалася. Це було ім’я їхньої матері.
— Скажи йому, — прошепотіла Аурнія, — він не знає.
— Я сповіщу його. Це змусить його прийти, — сказала Роза.
— Ти мусиш сказати йому, де я.
— Він знає, де ти.
— Кровотеча дуже сильна, — доктор Беррі занурив руку між стегон Аурнії, але вона була надто виснажена і лише ледь здригнулася від болю, — але я не відчуваю плаценти, що затрималася.
Він згорнув убік свої брудні інструменти, і щипці зі стукотом упали на підлогу. Притискаючи руками живіт Аурнії, лікар розтирав плоть, із зусиллям масажував черево. Кров продовжувала сочитися на простирадло, пляма ставала дедалі більшою. Він підвів очі, і в його погляді промайнув перший спалах паніки.
— Холодної води! — наказав доктор. — Такої холодної, наскільки це можливо. Нам потрібні компреси. Та ріжки.
Сестра Робінсон поклала сповите немовля в ясла і стрімко вибігла з кімнати, щоб якомога скоріше виконати доручення лікаря.
— Він не знає, — простогнала Аурнія.
— Вона мусить лежати тихо, — наказав доктор Беррі, — вона посилює кровотечу.
— Поки я жива, хтось має сказати йому, що в нього є дитина.
Двері відчинилися, і сестра заскочила з мискою води.
— Така холодна, яку я змогла знайти, докторе Беррі, — сказала вона.
Лікар намочив рушник, викрутив його і наклав холодний компрес на живіт пацієнтки.
— Дайте їй ріжки!
У колисці немовля плакало все дужче, пронизливо репетуючи з кожним своїм подихом. Сестра Пул бовкнула:
— Заради Бога, винесіть її звідси!
Сестра Робінсон потяглася до новонародженої, але сестра Пул різко крикнула:
— Не ти! Ти знадобишся мені тут. Дай
Роза взяла волаючу дитину й пішла до дверей. Там вона зупинилась і повернулася до сестри. Губи Аурнії зблідли ще дужче, обличчя теж втрачало останні фарби, вона нечутно вимовляла якісь слова.
«Будь ласка, Боже, будь милосердним. Якщо ти чуєш цю молитву, збережи життя моєї сестри».
Роза вийшла з кімнати. У похмурому коридорі вона заходилася гойдати немовля, але воно не заспокоювалося. Тоді вона засунула свій палець до рота маленької Маргарет, беззубі ясна схопили його, і маля почало смоктати. Нарешті стало тихо. Холодний протяг увірвався до темного коридору і загасив дві лампи. Лише одна продовжила світити. Роза подивилася на зачинені двері, які відділяли її від єдиної у всьому світі рідної душі.
«Ні, тепер з’явилася ще одна, — подумала дівчина і поглянула на крихітку Маргарет, — ти».
Під світлом єдиної лампи, яка ще горіла, Роза стояла і роздивлялася світле і ніжне волосся дитини. Повіки все ще були підпухлі після болю при народинах. Дівчина дивилася на п’ять маленьких пальчиків, чудову округлість бездоганної ручки, заплямованої хіба лише маленькою родимкою у формі серденька на зап’ястку.
«То ось яке воно — нове життя, — подумала Роза, дивлячись на спляче немовля, — таке рум’яне, таке тепле».
Вона поклала долоню на маленькі груди і крізь рушник відчула биття її серця, швидкого, як у пташки.
«Яка чудова дівчинка, — подумала Роза, — моя Меггі».
Раптово двері відчинилися й випустили трохи світла у коридор. Сестра Пул вийшла з кімнати і зачинила за собою двері. Вона зупинилась і з подивом поглянула на Розу, наче не очікувала її тут побачити.
Боячись найгіршого, Роза питально вигукнула:
— Моя сестра?
— Вона ще жива.
— А її стан? Вона буде?..
— Кровотечу зупинено, це все, що я можу вам сказати, — різко кинула сестра Пул. — А тепер віднесіть дитину до палати. Там тепліше, а тут протяг. Це не місце для новонародженої.
Вона повернулася і швидко пішла коридором.
