Тієї ночі вона була надто виснажена, щоб готувати щось складніше за смажений сендвіч із сиром і томатний сік. Джулія вечеряла за кухонним столом, де перед нею були розкладені фотокопії газетних вирізок про Гільду Чемблетт. Статті були короткі, повідомляли лише про те, що стара жінка була знайдена на своєму подвір’ї, і це не було насильницькою смертю. У дев’яносто два ти вже живеш у борг. «Яка смерть може бути кращою, — цитувалося одного з сусідів, — ніж літнього дня у власному саду».
Вона прочитала некролог:
«Гільда Чемблетт, довгожителька Вестону, штат Массачусетс, була знайдена мертвою на своєму подвір’ї двадцять п’ятого липня. В офісі медичної експертизи її смерть прокоментували, як «швидше за все, з природніх причин». Останні двадцять років удова, була відома у садівницьких колах і знана як ентузіаст садівництва, яка полюбляє іриси і троянди. У неї залишився двоюрідний брат Генрі Пейдж з Айлсборо, штат Мен, і племінниця Рейчел Шоррі з Роанока, штат Вірджинія, а також дві внучатих племінниці і внучатий племінник».
Телефонний дзвінок змусив її розлити томатний сік на папір. Джулія була впевнена, що це Вікі, можливо, дивується, чого це вона досі не передзвонила. Вона не хотіла розмовляти з Вікі, не хотіла слухати новини про грандіозні плани весілля Річарда. Але, якщо не відповісти зараз, Вікі все одно телефонуватиме пізніше.
Джулія підняла слухавку:
— Алло.
Чоловічий голос, скрипучий од віку, запитав:
— Чи це Джулія Гемілл?
— Так, це я.
— Генрі Пейдж. Я двоюрідний брат Гільди. Чув, ви знайшли якісь старі кістки в її саду.
Джулія повернулася до кухонного столу і швидко передивилася некролог. Пляма томатного соку була якраз на абзаці про родичів Гільди. Вона розмазала сік і змогла побачити ім’я.
— Мене дуже цікавлять ці кістки, — сказав він. — Розумієте, я займаюся історією нашої родини, — і додав із фирканням, — бо більше ніхто, чорт забирай, цим не цікавиться.
— Що ви можете розповісти мені про ці кістки? — спитала Джулія.
— Геть нічого.
— Я зараз цим займаюся, — пояснив Генрі. — Коли Гільда померла, вона залишила біля тридцяти коробок старих паперів і книжок. Вони більше нікому не були потрібні, тож потрапили до мене. Визнаю, я просто склав їх на купу і не дивився на них увесь цей рік. Але коли почув про ті таємничі кістки, то подумав, що про них може бути щось у тих коробках, — він помовчав. — Усе це вам цікаво, чи мені варто замовкнути й покласти слухавку?
— Я слухаю.
— Це вже більше, ніж робить уся моя родина. Їм би завжди
— То що з тими ящиками, містере Пейдж?
— А, так! Я надибав деякі цікаві документи, які мають історичну цінність. Здається, я знайшов ключ до розгадки. Маю на увазі, кому належать ті кістки.
— Що в тих документах?
— Там листи й газети. Вони всі тут, у моєму будинку. Ви можете поглянути на них, коли забажаєте прибути до штату Мен.
— Це вкрай довга подорож, вам не здається?
— Ні, якщо вам справді цікаво. Мені байдуже, з вами чи ні. Але йдеться про ваш будинок, про людей, які колись там жили. Я вважаю, що ви захопитеся цією історією. Я вже захопився. Це звучить дивно, але я маю газетні статті, які це доводять.
— Які саме статті?
— Про жахливе вбивство жінки.
— Де? Коли?
— У Бостоні. Це сталося восени 1830 року. Якщо ви приїдете у Мен, міс Гемілл, то самі зможете прочитати документи. Про Олівера Венделла Голмса та про Вестендського Женця.
Роза накинула хустку на голову, загорнулась у неї міцніше, щоб сховатися від холоду листопада, і вийшла надвір. Вона залишила маленьку Меггі жадібно смоктати груди іншої молодої матері, яка лежала у тій самій палаті, а сама, уперше за два дні, вийшла з лікарні надвір. Незважаючи на те, що нічне повітря було вологе від туману, вона вдихала його з почуттям полегшення. Приємно було вийти, бодай ненадовго, з тієї жахливої кімнати, переповненої хворими жінками, які вили від болю. Роза затрималася на вулиці, глибоко дихаючи, щоб вичистити міазми хвороби зі своїх легенів, відчути запах ріки та моря, послухати гуркіт екіпажа, який промчав у тумані.
«Я так довго була зачинена з жінками, які помирають, — думала дівчина, — що забула, як це — ходити серед живих».
Вона швидко пішла у до кісток пронизливий туман, звук її кроків відбивався від цегли, скріпленої вапняним розчином. Лабіринтом вулиць дівчина просувалась у напрямку верфі. Цієї похмурої ночі Роза зустріла кілька перехожих і загорнулась у свою хустину щільніше, наче це плащ, який міг зробити її невидимою для очей, які дивилися б на неї з ворожими намірами. Дівчина прискорила крок, і її дихання звучало надзвичайно гучно в тумані, що ставав дедалі густішим з наближенням до порту. А потім, крізь звук власного дихання, вона почула кроки позаду себе.
Роза зупинилася і повернулась.
Звучання кроків наближалося.
