Сад кісток полностью

Дівчина почала задкувати, серце несамовито стукало у грудях. Крізь туман, що обвивав її, крізь темряву, яка видавалася твердою, щось прямувало просто на неї.

І раптом почувся голос:

— Міс Розо! Міс Розо, це ви?

Уся напруга миттєво спала. Вона тяжко зітхнула, коли побачила неохайного підлітка.

— Чорт забирай, Біллі! Я надеру тобі вуха!

— За що, міс Розо?

— За те, що мало не до смерті налякав мене.

З його жалісного погляду було зрозуміло, що її погрози не були порожніми словами для хлопця.

— Я не хотів, — проскиглив він. І це, звісно, було правдою, підліток не відповідав за половину своїх вчинків.

Усі знали Тупого Біллі, і всім його було шкода. Він постійно вештався й докучав мешканцям Вест-Енду, тинявся клунями та стайнями у пошуку місця для ночівлі, випрошуючи їжу чи бодай якісь недоїдки в жалісливих домогосподарок чи торговців рибою.

Біллі витер обличчя брудною долонею і проскиглив: — Тепер ви гніваєтеся на мене, так?

— Що ти робиш надворі в таку годину?

— Шукаю своє цуценя. Воно загубилося.

Більше схоже, що втекло. Якщо цуценя має бодай дещицю розуму.

— Тоді добре. Сподіваюся, ти його знайдеш, — сказала Роза і повернулася, щоб продовжити свій шлях.

Хлопець пішов слідом.

— А ви куди ідете?

— По Ебена. Він має прийти в лікарню.

— Навіщо?

— Бо моя сестра дуже хвора.

— Що з нею?

— Її лихоманить, Біллі.

Після тижня, що вона провела у палаті, Роза зрозуміла, що на них очікує попереду. Того ж самого дня, коли Аурнія народила крихітку Меггі, її живіт почав пухнути, з матки витікала огидна смердюча рідина. Роза усвідомлювала, що це, швидше за все, початок кінця. Вона бачила так багато молодих матусь, які померли у палаті від родильної гарячки. Вона бачила співчутливий погляд сестри Робінсон, який казав: «Нічого неможливо вдіяти».

— Вона помре?

— Я не знаю, — тихо сказала Роза, — я не знаю.

— Я боюся мертвих людей. Коли був малим, я бачив свого татка мертвим. Вони хотіли, щоб я його поцілував, хоча його шкіра була спалена. Але я не зробив цього. Я вчинив погано, що відмовився?

— Ні, Біллі. Я завжди знала тебе як гарного хлопчика.

— Я не хотів торкатися його. Але він був моїм татком, і вони казали, що я мушу.

— Ти не міг би розповісти мені про це іншим разом. Я поспішаю.

— Я знаю. Бо вам треба покликати містера Тейта.

— То йди шукай своє цуценя. Чому ти не йдеш? — вона рушила швидше з надією, що цього разу хлопчик не піде за нею.

— Він не у мебльованих кімнатах.

Розі знадобилось кілька кроків, щоб усвідомити, що саме Біллі щойно сказав.

— Що?

— Містер Тейт, він не у пансіоні місіс О’Кіф.

— Звідки ти знаєш? Де він?

— Я бачив його у «Русалці». Містер Сітерлі дав мені шматок пирога з ягням, але наказав з’їсти його надворі, у провулку. Тоді я й побачив, як містер Тейт заходив усередину. Він навіть не привітався.

— Ти впевнений, що то був саме він, Біллі? Чи він ще там?

— Якщо дасте чверть долара, я відведу вас.

Роза відмахнулася:

— Я не маю чверті долара. І я знаю дорогу.

— Бодай дев’ятипенсовик?

Вона пішла вулицею.

— Також не маю.

— Хоча б великий цент. Чи пів цента?

Роза покрокувала геть і зітхнула з полегшенням, позбувшись надокучливого хлопчини. Усі її думки були про Ебена, про те, що вона йому скаже. Уся лють, яка накопичувалася в ній на свояка, зараз несамовито кипіла.

Незабаром дівчина дісталася «Русалки» і була готова стрибнути на Ебена, наче кішка, і вчепитися нігтями у його обличчя. Вона зупинилась перед входом і зробила кілька глибоких вдихів. Крізь вікно Роза бачила тепле світло каміна і чула крики та регіт. Була спокуса просто піти геть, залишивши його наодинці з випивкою. Аурнія б і так ніколи не дізналася.

Це його остання можливість попрощатися. Ти мусиш це зробити.

Роза штовхнула двері й увійшла до таверни.

Спека від полум’я змусила її відчути поколювання на замерзлих щоках. Вона постояла біля дверей, роздивилася приміщення, де відвідувачі сиділи за столами чи товклися коло бару. За столом у кутку жінка в зеленій сукні з розпатланим чорним волоссям голосно сміялася. Кілька чоловіків повернулися і витріщилися на Розу. Їхні погляди змусили її щільніше запахнути хустину, незважаючи на люту спеку.

— Хочете чогось? — спитав її чоловік, що стояв за барною стійкою. Вона подумала, що це і є містер Сітерлі, який пригостив Тупого Біллі шматком пирога з ягням, без сумніву, лише задля того, щоб здихатися хлопця. — Міс? — знову гукнув чоловік.

— Я шукаю одну людину, — відповіла Роза. Її погляд знову зупинився на жінці в зеленій сукні. Чоловік, що сидів поруч із нею, повернувся і кинув на дівчину презирливий погляд.

Вона підійшла до їхнього столу. Роздивилася жінку ближче й побачила, яка вона насправді відразлива. На корсеті її сукні були плями від напоїв і шматки їжі. Рот жінки відкрився і показав гнилі зуби.

— Тобі треба піти до лікарні, Ебене, — сказала Роза.

Чоловік Аурнії знизав плечима:

— Ти що, не бачиш, який я засмучений?

— Піди до неї, поки ти ще можеш. Поки вона ще жива.