Роза нахилилась і відірвала шматок спідниці, який тягнувся по землі. Потім рушила на північ, тримаючись узбіч вулиць та алей і зупиняючись кожні кілька кроків, щоб прислухатися. Туман був такий густий, що вона могла бачити лише контури возів, які проїздили дорогою. Клацання кінських копит, здавалося, лунало з усіх боків — так туман викривлював луну.
Роза побігла за возом, який риссю сунув Блоссомською вулицею у напрямку лікарні. Якщо Ебен нападе, вона репетуватиме, доки не охрипне. Кучер, певна річ, зупиниться і прийде на допомогу.
Раптом віз звернув праворуч, геть від лікарні, й Роза залишилася на дорозі сама. Вона знала, що лікарня просто навпроти неї, на Норд Аллен, але не бачила її через туман. Ебен, найпевніше, чекав у засідці. Оглядаючи вулицю, вона відчувала загрозу, яка чатувала попереду, уява малювала образ Ебена, який чекає на її появу.
Дівчина повернула. Був ще один хід до будівлі, але треба буде подолати важку ділянку з мокрою травою на лікарняному вигоні біля заднього входу. Вона зупинилася на краю галявини. Її шлях був прихований туманом, але навіть крізь нього можна було розгледіти світло лікарняних вікон. Навряд чи він очікує, що вона продиратиметься темним полем. Звісно, адже він сам ніколи б не поліз туди, де багнюка забруднить черевики.
Роза побрела травою. Поле було мокре від дощу, і крижана вода просочилася в її черевики. Вогні лікарні періодично пробивалися крізь імлу, і їй доводилось зупинятися, щоб пересвідчитись у правильності напрямку. Ось вони з’явилися знову — треба повернути лівіше. У темряві вона відхилилася від курсу, але тепер рухалась у правильному напрямку. Тепер вогні були яскравішими, а туман — прозорішим. Роза човгала по багнюці вгору невеликим схилом перед будівлею. Її мокрі спідниці прилипали до ніг і сповільнювали дівчину, кожен крок вимагав зусиль. Незабаром вона вийшла з трави на бруківку, ледь тримаючись на закляклих від холоду ногах.
Замерзла і тремтяча, Роза почала здійматися сходами.
Раптом її черевик поїхав убік, ковзнувши по чомусь слизькому і чорному. Вона подивилась нагору і побачила темний водограй, що спадав сходами. Лише коли її погляд піднявся до верхів’я водоспаду, вона побачила жіноче тіло, що лежало на сходах, її спідниці були вивернуті назовні, одна рука витягнута, наче у привітанні Смерті.
Спочатку Роза чула лише стукіт свого серця та шум дихання. Потім до неї долинули кроки, і тінь ворухнулась над нею, наче загрозлива хмара, що поглинає місяць. Кров застигла в її жилах. Роза дивилася на жахливу істоту.
Це була Смерть власною персоною.
Роза втратила здатність говорити від смертельного страху, вона оступилася і мало не впала, ставши на нижню сходинку. Раптово істота кинулася на неї, чорний плащ розвивався, наче крила якогось монстра. Дівчина кинулася бігти, але побачила перед собою вкриту туманом галявину. Місце страти.
Вона повернула праворуч і побігла вздовж будівлі. Роза чула, що монстр женеться за нею, його кроки лунали просто позаду.
Дівчина пірнула у провулок і опинилася на лікарняному подвір'ї. Вона побігла до найближчих дверей, але вони були замкнені. Стукаючи у них, Роза голосила про допомогу. Але ніхто не відчинив.
Позаду почувся брязкіт гравію по бруківці. Роза повернулася, щоб бодай побачити обличчя нападника. Але все, що вона могла розібрати, був рух чорного силуету у пітьмі. Дівчина притислась до дверей, її дихання переросло в ридання. Вона подумала про мертву жінку на сходах і схрестила руки на грудях у слабкій спробі захистити своє серце.
Тінь наближалася.
Вона покірно повернула обличчя в очікуванні першого удару. Замість того почула голос, який запитував те, що вона не одразу зрозуміла:
— Міс? Міс, з вами все добре?
Вона розплющила очі й побачила силует чоловіка. Позаду нього в темряві було видно слабкий вогник, який ставав дедалі яскравішим. Це був ліхтар, який розгойдувався в руці іншого чоловіка, який наближався до них.
Чоловік з ліхтарем гукнув:
— Хто тут? Агов!
— Венделле, сюди!
— Норрісе? Що за ґвалт?
— Тут молода жінка. Схоже, їй боляче.
— Що з нею сталося?
Ліхтар піднесли ближче, і своїм сяйвом він засліпив Розу. Вона кліпала і вдивлялась в обличчя молодих людей, які розглядали її. Вона упізнала обох, а вони упізнали її.
— Це... це ж міс Конноллі, чи не так? — вигукнув Норріс Маршалл.
Роза кивнула. Її ноги раптом підкосились, вона зісковзнула по стіні і всілася просто на бруківку.
Хоча Норріс ніколи раніше не зустрічався з містером Преттом із бостонської Нічної варти, він знав інших подібних до нього людей. Настільки засліплених владою, що вони зовсім не були спроможні усвідомити загальновідомі факти, а саме власну тупість.
