— Про кого це вона говорить, дорогенький? — спитала жінка, смикаючи Ебена за рукав, і Розу мало не знудило від жахливого смороду гнилих зубів.
— Про мою жінку, — буркнув Ебен.
— Ти не казав мені, що одружений.
— То кажу тепер, — він зробив ковток рому.
— Як ти можеш бути таким безсердечним? — обурилася Роза. — Ти не бачив її сім днів. Не прийшов навіть побачити свою доньку!
— Я вже переписав права на неї. Хай жінки з сирітського притулку забирають її.
Приголомшена, Роза витріщилась на нього:
— Ти жартуєш?!
— То я ще маю піклуватися про ту байстрючку? Це єдина причина, чому я одружився з твоєю сестрою. Вона отримала дитину, я виконав свій обов’язок. Але вона не була цнотлива, ця твоя... — його пересмикнуло. — Вони знайдуть їй гарний дім.
— У неї є дім, у неї є родина. Якщо знадобиться, я сама виховуватиму її.
— Ти? — він розсміявся. — Ти п’ять хвилин тому зійшла з корабля, і все, що ти знаєш — це голка й нитка.
— Я знаю достатньо, щоб доглянути власну плоть і кров, — Роза схопила його за руку. — Підводься. Ти
Він вирвав руку:
— Відчепися від мене!
— Підводься, покидьку! — обома руками вона потягнула його за руку, і він звівся на ноги. — Їй залишилися лічені години. Навіть якщо ти їй збрешеш, навіть якщо вона тебе не почує, ти
Він відштовхнув її і стояв, погойдуючись, геть п’яний. У таверні повисла тиша, було чутно потріскування полум’я в каміні. Ебен роззирнувся і не побачив жодного схвального погляду. Вони всі чули розмову, і ніхто не підтримував його.
Чоловік розпрямився і голосно сказав:
— Не треба лаяти мене, як паскуду. Я йду, — він смикнув свою куртку, поправив комір. — Мені просто треба було допити.
Із високо піднятою головою він виходив з «Русалки», спіткнувся на порозі й ступив за двері. Роза пішла за ним надвір у пронизливий туман. Волога висіла в повітрі, наче крізь неї треба було проштовхуватися. Вони пройшли не більше десятка кроків, коли Ебен різко повернувся обличчям до неї.
Удар відкинув її назад. Роза притислась до якоїсь будівлі, підборіддя пульсувало, біль був такий жахливий, що весь світ на мить занурився в морок. Вона навіть не побачила другого удару. Він збив її з ніг, і дівчина впала на коліна, відчувши, як крижана вода просякає спідницю.
— Це тобі за те, що так розмовляла зі мною перед людьми, — проричав чоловік. Він схопив Розу за руку і потягнув бруківкою у багнюку вузького провулку.
Ще один удар влучив у губи, і вона відчула присмак крові.
— А це за ті чотири місяці, коли я змушений був тебе терпіти. Ти завжди ставала на її бік, ви об’єднувалися проти мене, ви обидві... Мої перспективи змарновано, усе через її вагітність. Гадаєш, вона не благала мене про це? О, ні! Твоя
Він смикнув її вгору і, поставивши на ноги, притиснув до стіни.
— Тож не треба зі мною гратися в невинність. Я знаю, яка брудна у вас сімейка. Я знаю, чого ти хочеш. Те саме, чого хотіла твоя сестра.
Він насунувся на дівчину, вдавивши її в цеглу. Його рот охопив її губи, запах крові змішався із запахом рому. Роза була настільки приголомшена ударами, що не могла зібратися з силами і відштовхнуги Ебена. Відчула, що він стискає її сідниці, його рука обмацує її груди. Він задрав верхню спідницю, ковзнув під нижню, розірвав тканину панчох, щоб дістатися оголеної шкіри. Коли вона відчула дотик чоловіка до голого стегна, терпець дівчини урвався.
Її кулак врізався у його підборіддя, вона почула, як хруснула щелепа і клацнули, зімкнувшись, зуби. Ебен скрикнув і відхитнувся назад, затискаючи рот рукою.
— Мій язик! Я прикусив язик! — він поглянув на свою руку. — Я стікаю кров’ю!
Роза побігла. Вона мчала провулком, але Ебен кинувся за нею і схопив за волосся, шпильки розлетілися бруківкою. Дівчина викрутилась, але зачепилася за розірвану спідницю. Думки про його руку на її стегні, його дихання на її обличчі змусили Розу підхопитись на ноги. Задравши спідницю вище колін, дівчина кинулася в туман, у якому вже геть не орієнтувалася. Не знала, де вона і куди біжить. До ріки? До порту? Усе, що вона знала — це те, що туман був її маскуванням, її другом, і що глибше вона в нього зануриться, то безпечніше їй буде. Ебен був надто п’яний, щоб довго продовжувати переслідування, дезорієнтований у лабіринті вузьких вулиць. Нарешті звук його кроків почав віддалятися, а лайка — ущухати, аж доки єдиним, що чула Роза, не стали її власні кроки та пульс.
Вона звернула за ріг і зупинилася перепочити. Крізь шум свого дихання дівчина розчула гуркіт коліс екіпажа, що проїздив повз, але кроків чутно не було. Усвідомила, що опинилася на Кембриджській дорозі, і щоб потрапити до лікарні, їй доведеться йти назад.
Ебен це також розуміє і буде чекати на неї.
