До того ж дешевою.
— Агов, Біллі! — гукнув Джек, — хочеш заробити дев’ятипенсовик?
Хлопчик підбіг до нього, руки все ще стискали бідолашну тварину.
— Як, містере Б’юрк?
— Покинь собаку і лізь на віз.
— Але нам треба знайти молока.
— Ти хочеш отримати дев'ятипенсовик чи як? Тоді ти зможеш купити молока.
Біллі кинув собаку, який миттєво втік.
— Біжи додому, — наказав йому Біллі, — ось так, Споте!
— Лізь сюди, хлопче.
Біллі вдерся на віз і опустив свій кістлявий зад поруч із Джеком.
— Куди ми їдемо?
Джек смикнув за віжки.
— Побачиш.
Вони покотили через туман, що звивався довкола, повз будинки, де вогники свічок стали з’являтися у вікнах. Окрім віддаленого гавкання собак, єдиними звуками були стук кінських копит і гуркіт коліс, які котилися бруківкою вузької вулиці.
Біллі повернувся і поглянув назад у фургон.
— Що під брезентом, містере Б’юрк?
— Нічого.
— Але там щось є. Я ж бачу.
— Якщо хочеш отримати свої дев’ять пенсів, то стули пельку і їдь мовчки.
— Добре, — хлопчик промовчав секунд п’ять, — а коли я їх отримаю?
— Коли допоможеш мені дещо перенести.
— На кшталт меблів?
— Так, — Джек плюнув на дорогу, — на кшталт меблів.
Вони майже доїхали до ріки Чарльз і тепер рухалися вулицею Норд Аллен. Денне світло вже пробивалося крізь усе ще густий туман. Коли вони наблизилися до місця призначення, Джек помітив, що вихори імли навіть згущуються, тягнуться від ріки, щоб огорнути їх своїм захисним покровом. Коли вони нарешті зупинилися, чоловік нічого не бачив далі, ніж на кілька кроків перед собою, але він точно знав, де вони були.
Так само, як і Біллі.
— Чому ми біля лікарні?
— Чекай тут, — наказав Джек хлопчикові. Він зістрибнув з воза, його чоботи важко вдарили по камінню.
— Коли ми будемо переносити меблі?
— Спершу треба подивитися, чи вони тут, — Джек різко відчинив браму і зайшов на заднє подвір’я лікарні.
Йому знадобилося пройти лише кілька кроків, щоб побачити те, що він сподівався знайти — домовину зі щойно прибитою кришкою. Ім’я А. ТЕЙТ було надряпано на ній. Чоловік підняв один край труни, щоб перевірити вагу і пересвідчитися, що вона не була порожня й очікувала, що її заберуть. Без сумніву, у братську могилу, вирішив Джек, судячи з необробленої сосни, з якої була збита домовина.
Він заходився відривати кришку. Це не забрало багато часу, бо у ній було лише декілька цвяхів. Ніхто не переймався, чи належним чином жебрак буде захищений у своєму ящику. Він потягнув кришку і відкрив тіло, зашите у саван. Не дуже велике, на перший погляд, він би з ним упорався навіть без Тупого Біллі.
Він повернувся до воза, де все ще чекав хлопець.
— Що там? Стілець? Стіл? — спитав він.
— Про що ти балакаєш?
— Про меблі.
Джек обійшов довкола фургона і відкинув брезент.
— Допоможи мені перенести це.
Біллі зістрибнув з воза і підійшов до нього ззаду.
— Це колода.
— Ти такий розумний! — Джек схопив один край і потягнув його з фургона.
— Це на дрова? — спитав Біллі, хапаючи інший край. — Її треба поколоти?
— Просто тягни її, добре? — вони принесли колоду до труни і опустили на землю. — Тепер допоможи мені витягти це, — наказав Джек.
Біллі лише поглянув на домовину і завмер.
— Там хтось є.
— Нумо, хапайся з того боку.
— Але ж це... це
— Ти хочеш свій дев’ятипенсовик чи ні?
Біллі подивився на нього. Очі хлопчика видавалися величезними на млявому худому обличчі.
— Я боюся мертвих.
— Вони не вкусять тебе, ідіоте.
Хлопчик позадкував.
— Вони переслідуватимуть вас. Привиди.
— Жодного за все життя не бачив.
Хлопчик задкував до брами.
— Біллі, ану тягни свій зад сюди!
Натомість хлопчик повернувся, побіг подвір’ям і, смикаючись, наче маріонетка, зник у тумані.
— Нездара, — буркнув Джек. Він видихнув, підняв загорнуте в саван тіло і вигорнув його з домовини. З глухим звуком воно впало на бруківку.
Ранок набирав силу. Потрібно було працювати швидше, щоб його ніхто не побачив. Він затягнув колоду в труну, повернув на місце кришку і кількома помахами молотка увігнав усі цвяхи назад.
«Спочивай з миром, міс Колода», — подумки сказав чоловік і засміявся.
Потім він потягнув усе ще загорнутий у саван труп через подвір’я до свого фургона. Захеканий, Джек зупинився біля воза, роззирнувся довкола і нікого не побачив.
За кілька хвилин він уже сидів на возі й скеровував свого коня на вулицю Норд Аллен. Кинувши погляд через плече, перевірив свій накритий брезентом вантаж. Він не бачив труп на власні очі, але в цьому і не було потреби. Яка різниця, молодий чи старий, чоловік чи жінка, він був свіжий — це все, що мало значення. Цього разу винагородою не потрібно було ні з ким ділитися, навіть із Тупим Біллі.
