Роза повернулась і поглянула на двох копачів. Старший витер рукавом обличчя, залишивши брудну смугу на щоці, де були глибокі зморшки від багаторічного впливу сонця та вітру. Дівчина подумала, що цей бідолаха занадто старий, щоб досі махати лопатою, розрубуючи промерзлу землю. Але нам усім потрібно їсти. І що вона робитиме, коли доживе до його віку, коли її зір зіпсується настільки, що вона не зможе вставити нитку в голку?
— Більше ніхто не прийде провести її в останню путь? — спитав чоловік.
— Більше ніхто, — тихо сказала Роза і подивилася на домовину Аурнії. Це була лише її втрата, її одної, і дівчина була занадто егоїстичною, щоб ділитися нею ще з кимось.
Вона впоралася з раптовим бажанням зірвати кришку і подивитися на сестру востаннє. Що, як, якимось дивом, вона не померла? Що, якби вона поворухнулась і розплющила очі? Роза потяглася до домовини, але змусила себе знову притиснути руку до боку. І подумала, що дива не трапляються. І Аурнія пішла.
— Тоді будемо закінчувати?
Вона ковтнула сльози й кивнула.
Старий повернувся до свого товариша — підлітка з байдужим лицем, який копав, не докладаючи особливих зусиль, і тепер стояв сутулий і не звертав на них уваги.
— Допоможи мені опустити її.
Мотузки скрипіли, коли вони опускали домовину. Вона збивала грудки землі, які важко падали в яму.
«Я заплатила за могилу всім, що у тебе було, мила, — думала Роза, — вона лише твоя. Ти не мусиш ділити її ані з чоловіком, який мацав тебе, ані зі смердючим жебраком. Ти спатимеш у власному місці з комфортом, який оминув тебе за життя».
Труна здригнулася, досягнувши дна. Хлопець через неуважність відпустив мотузку раніше, ніж домовина повністю опустилася. Роза помітила, як старий подивився на підлітка. «Я розберуся з тобою пізніше», — промовляв його погляд. Хлопчина цього навіть не помітив і просто висмикнув свою мотузку з ями. Вона вилетіла, звиваючись, наче кобра, а перед цим наостанок гучно стукнула по сосновому ящику. Їхню справу було майже завершено, тепер хлопець працював більш жваво, закидаючи яму землею. Можливо, він розмірковував про обід коло теплого вогнища, і це допомагало йому відволіктися від могили, з якою він порався. Він не бачив, хто там, у домовині, як і не бачив, що про нього треба турбуватися. Єдине, що мало значення, це те, що могилу треба засипати. І він, не жалкуючи спини, кидав лопату за лопатою мокру землю, закопуючи домовину.
З іншої ділянки цвинтаря, де ховали дитину, донеслося голосне виття, жіночий плач відлунював таким болем, що Роза повернулась і поглянула у бік іншої могили. І аж тепер вона побачила примарний силует, що наближався до них з туману. Фігура поспішно з’явилася з імли, і Роза впізнала обличчя, яке визирало з-під каптура плаща. Це була Мері Робінсон — молода медсестра з лікарні. Вона зупинилась і подивилась через плече, наче відчула, що хтось іде позаду неї, але Роза не бачила нікого, окрім людей, які оплакували дитину.
— Я не знала, де ще зможу вас знайти, — сказала Мері. — Співчуваю щодо вашої сестри. Нехай Бог береже її душу.
Роза витерла очі, стерла сльози і туман зі щоки.
— Ви були добрі до неї, міс Робінсон. Набагато добріша, ніж... — вона замовкла, не бажаючи промовляти ім’я сестри Пул. Не бажаючи казати погано про мертву.
Мері підійшла ближче. Роза витерла сльози, подивилась на напружене обличчя медсестри, її змучені очі. Мері почала говорити, і голос знизився до шепоту. Її слова майже губилися у скрипі лопат копачів.
— Є люди, які допитуються про дитину.
Роза стомлено зітхнула і поглянула на свою племінницю, яка тихо лежала на її руках. Маленька Меггі успадкувала м’який характер Аурнії і лежала спокійно, роздивляючись світ своїми великими очима.
— Я вже їм відповіла. Вона залишиться з рідними. Зі мною.
— Розо, вони не з сирітського притулку. Я обіцяла міс Пул, що нікому не скажу, але більше не маю сил мовчати. Тієї ночі, коли народилася дитина, ваша сестра розповіла нам... — раптом Мері замовкла, її погляд був спрямований не на Розу, а кудись удалечінь.
— Міс Робінсон?
— Збережіть дитину, — сказала Мері, — сховайте її.
Роза повернулася і побачила Ебена, що швидко вийшов із туману. У горлі їй пересохло. Незважаючи на те, що в неї тряслися руки, Роза залишалась на місці, вирішивши, що дасть собі раду. Не сьогодні, не тут, біля могили її сестри.
Коли він наблизився, вона побачила у нього в руках свою сумку, ту саму, з якою Роза приїхала до Бостона чотири місяці тому. Ебен презирливо жбурнув її дівчині під ноги.
— Я дозволив собі зібрати твої речі, — сказав він. — Віднині ти небажана гостя у закладі місіс О’Кіф.
Вона підняла сумку з багнюки, її обличчя спалахнуло від обурення: Ебен рився в її речах!
— І не приходь благати мене про милосердя, — додав він.
— То ось як ти називаєш учорашню спробу зґвалтувати мене — милосердям?
Коли дівчина побачила його погляд, вона затремтіла від задоволення, яке посилилося виглядом його розбитої губи.
