Він щойно заощадив дев’ять пенсів. Це було варте додаткових зусиль.
Роза прокинулась і побачила, що Меггі спить поруч із нею. Вона почула кудкудакання, шурхіт соломи. Жоден із цих звуків не був звичним, і дівчині знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, де вона.
І пригадати, що Аурнія померла.
Таке горе охопило дівчину, наче велетенський кулак стиснув її, аж дихання перехопило. Вона підняла очі до грубо отесаних балок, які підтримували стелю, і подумала, що не витримає такого болю.
Щось зашурхотіло поруч із ними. Роза повернулась і побачила чорного собаку, що дивився на неї й виляв хвостом, лупцюючи ним тюк сіна. Він обтрусився, здійнявши у повітря купу соломи та пилу, а потім підбіг і лизнув обличчя дівчини, лишивши на ньому смугу слини. Відштовхнувши собаку, Роза сіла. Той жалісно заскавчав і побіг сходами вниз. Визирнувши з сінника, вона побачила, як він пробіг повз запряженого коня, рухаючись цілеспрямовано, наче запізнювався на ділову зустріч, і зник у відчинених дверях клуні. Десь заголосив півень.
Роза оглянула сінник і задумалася, куди міг подітися Біллі.
То ось де він зазвичай ховався. Вона бачила сліди його перебування серед тюків сіна та іржавих інструментів. Прим’ята солома вказувала, де він спав цієї ночі. Тріснута чашка, блюдце та дошка для нарізання стояли на перекинутому кошику, наче на столі, накритому на одну персону. Винахідливість хлопця викликала у Рози усмішку. Уночі Біллі кудись зник, а потім повернувся з повною чашкою молока, яку, без сумніву, крадькома здоїв із чиєїсь корови чи кози. Роза не питала, де він його взяв, а Меггі із задоволенням смоктала просякнуту молоком ганчірку. Дівчина була вдячна за все, що могло втамувати голод дитини.
Але, хоча дитина і була нагодована, сама Роза нічого не їла з учорашнього опівдня, її шлунок голосно вимагав їжі. Вона нишпорила сінником, занурювалась у солому і врешті знайшла куряче яйце, ще тепле, знесене цього ранку. Дівчина розбила шкаралупу і задерла голову. Сире яйце ковзнуло до її горла, жовток був такий слизький і жирний, що їй зробилося недобре. Незважаючи на огиду, вона стримала нудоту і зберегла яйце в животі, бо розуміла, що це може бути її єдиною їжею на сьогодні, яку не можна змарнувати. Урешті нудота відступила, і Роза підняла голову й побачила маленьку дерев'яну скриньку, що стояла у кутку сінника.
Вона підняла відкидну кришку.
Усередині були дрібні кольорові камінчики, мушлі та два ґудзики з китового вуса — скарби, які Біллі назбирав, блукаючи вулицями Вест-Енду. Роза помічала, що його погляд завжди був спрямований під ноги, вузькі плечі згорблені, як у старого діда, а все для того, щоб подекуди підібрати з землі пенні чи загублену пряжку. Кожен день Тупого Біллі був полюванням за скарбами, а красивого ґудзика було досить, щоб зробити його щасливим. Через це він був удачливим хлопчиком, можливо, навіть найщасливішим у всьому Бостоні. Хто б іще задовольнявся простим ґудзиком? Але ґудзики не їстівні, а за похорон не розплатишся нічого не вартими камінцями.
Дівчина підійшла до вікна і поглянула надвір крізь брудне скло. Курки клювали щось у садку, який був тепер лише коричневими стовбурами та лозою, скуйовдженою від холоду.
Скринька Біллі раптом нагадала їй про одну річ, яку вона поклала до кишені і не згадувала дотепер. Роза витягла медальйон із ланцюжком, і горе знову охопило її при погляді на прикрасу Аурнії. Медальйон був у формі серця, а ланцюжок — легким, наче пір’їнка, витончена нитка, призначена для ніжної жіночої шиї. Вона пригадала, як ця прикраса зблискувала на молочно-білій шкірі Аурнії.
«Яка прекрасна була моя сестра, — подумала Роза, — а тепер вона просто їжа для хробаків».
Це було золото. Ним можна оплатити пристойний похорон для Аурнії.
Вона почула голоси і знову визирнула у вікно. Повний сіна віз щойно заїхав на подвір’я, і двоє чоловіків сперечалися через ціну.
Час було забиратися звідти.
Підхопивши дитину, яка все ще спала, Роза спустилась сходами і швиденько вислизнула з дверей клуні.
Невдовзі двійко чоловіків домовилися про ціну, але Роза Конноллі була вже далеко; струшуючи солому зі спідниці, вона несла Меггі ранковим Вест-Ендом.
Морозна імла вкривала цвинтар святого Августина, приховувала ноги присутніх, які, здавалося, літали, не торкаючись землі, лише їхні тулуби пересувались у тумані.
«Їх так багато тут сьогодні, — подумала Роза, — проте їхній сум не за Аурнією».
Вона спостерігала за процесією, яка тяглася за маленькою домовиною, що неслася над туманом, і чула кожне схлипування, ридання, стукіт кожного серця, які перебільшувалися у тумані, наче саме повітря страждало.
Дитячий похорон пройшов повз неї, чорні спідниці та плащі здіймали сріблясті вихори туману. Ніхто не звернув на Розу уваги. Тримаючи Меггі на руках, вона стояла у занедбаному кутку кладовища біля свіжої купи землі. Для тих людей вона була наче привид у тумані. Її горе невидиме для них, засліплених своїм власним.
— Наче вже досить глибоко, міс.
