— Кілька тижнів тому ти зовсім не мав діла до своєї доньки. А тепер раптово не можеш дочекатися, щоб дістатися її. Ні, я не віддам її зараз, не тобі. І ти нічого з цим не вдієш.
— Я, може, і не вдію, — сказав Ебен, — але є дехто, хто зможе тебе переконати.
— Хто?
Замість відповіді він схопив її за руку і потягнув вулицею. Він прямував до порту.
— Годі пручатися. Я тебе не скривджу.
— Куди ми йдемо?
— До людини, яка може змінити твоє життя, — він підвів її до будинку, якого вона не знала, і постукав у двері.
Вони відчинилися, і джентльмен середнього віку в окулярах із золотою оправою визирнув звідти з мерехтливою лампою.
— Я вже збирався покинути все і піти, містере Тейт, — сказав джентльмен.
Ебен смикнув Розу, змусивши її увійти всередину. Вона почула, як позаду грюкнув засув.
— Де дитина? — спитав чоловік.
— Вона мені не скаже. Я подумав, що ви зможете переконати її.
— То це міс Роза Конноллі, — промовив джентльмен, і вона почула лондонську вимову. Англієць. Він поставив лампу і поглянув на неї з увагою, яка налякала дівчину. Хоча нічого страшного в ньому не було.
Джентльмен був нижчим за Ебена, а його бакенбарди були майже повністю сивими. Пальто з дорогої тканини було пошите у відповідності до тогочасної моди й ідеально підігнане до фігури. Він не видавався загрозливим, але погляд був холодним, важким і проникливим.
— Так багато нервів через звичайну дівчинку.
— Вона розумніша, ніж здається, — сказав Ебен.
— Будемо сподіватися, — чоловік подивився вглиб коридору. — Сюди, містере Тейт. Побачимо, що вона зможе нам повідати.
Ебен схопив Розу за руку так сильно, що не лишалось сумнівів — їй доведеться іти туди, куди поведуть. Вони пішли за джентльменом до кімнати з недбало збитими меблями і пошкрябаною підлогою.
На полицях стояли обідрані гросбухи з пожовклими від часу сторінками. У каміні була лише холодна зола. Кімната не відповідала статусу чоловіка. Його бездоганне пальто та ореол успішності більше б пасували до одного з розкішних маєтків у Бікон Гіл.
Ебен штовхнув її на стілець. Вистачило єдиного погляду крізь пітьму, щоб зрозуміти його думки: ти сидітимеш тут і не рухатимешся.
Старший чоловік поставив лампу на стіл, здійнявши в повітря хмару пилу.
— Ви переховувалися, міс Конноллі, — почав він, — чому?
— Чому ви вирішили, що я переховувалась?
— Інакше навіщо вам було називати себе Розою Моррісон? Я впевнений, що саме це фальшиве ім’я ви назвали містерові Смібарту, коли він приймав вас на роботу швачкою.
Роза поглянула на Ебена.
— Я не хотіла зустрічатися з моїм свояком.
— Але чому ви змінили ім’я? Це ж ніяк не могло завадити цьому, — англієць поліз у кишеню і витяг щось, що зблиснуло у світлі лампи. Прикраса Аурнії. — Упевнений, що ви заклали цю річ кілька тижнів тому. Але вона вам не належала.
Дівчина мовчки дивилась на нього.
— Виходить, ви вкрали її.
Вона не могла не відповісти на це звинувачення.
— Аурнія дала мені її.
— І ви так легко її позбулися?
— Це була платня за пристойний похорон. Я не мала грошей, щоб його влаштувати.
Англієць поглянув на Ебена.
— Ви мені цього не розповідали. Це вагома причина закласти прикрасу.
— Вона все одно їй не належала, — відповів Ебен.
— Але скидається на те, що вам вона не належала також, містере Тейт, — чоловік подивився на Розу. — Ваша сестра коли-небудь розповідала, звідки у неї це кольє?
— Я завжди вважала, що Ебен подарував його. Але він надто скупий.
Англієць проігнорував роздратований погляд Ебена і продовжував дивитися на Розу.
— То вона ніколи не розповідала, звідки воно? — ще раз спитав він.
— Яке це має значення? — різко відповіла Роза.
— Це дуже коштовна прикраса, міс Конноллі. Небагато людей можуть її собі дозволити.
— Тепер ви звинувачуєте Аурнію у тому, що вона її вкрала. Ви з Нічної варти, так?
— Ні.
— Хто ви такий?
Ебен боляче вдарив її долонею у плече.
— Прояви трохи поваги!
— До людини, яка навіть не називає мені свого імені?
Через її зухвалість Ебен знову підняв руку, щоб завдати ще одного удару, але англієць зупинив його.
— Немає потреби у насильстві, містере Тейт.
— Але ж ви бачите, що це за дівка! І я мав це терпіти.
Англієць підійшов ближче до Рози і пильно подивився на неї.
— Я не маю стосунку до місцевої влади, якщо це якимось чином вас заспокоїть.
— Тоді чому ви ставите мені такі питання?
— Я працюю на людину, яка воліє не розголошувати своє ім’я. Я маю зібрати інформацію. Інформацією, якою, боюся, володієте лише ви.
Вона недовірливо посміхнулась.
— Я лише швачка, сер. Спитайте мене про ґудзики чи банти, і я матиму для вас відповідь. У іншому випадку я не знаю, чим вам допомогти.
— Але ви можете мені допомогти. Лише ви одна, — він нахилився так близько, що вона відчула солодкий запах тютюну з його рота. — Де дитина вашої сестри? Де немовля?
— Він не заслуговує її, — Роза зиркнула на Ебена. — Який батько відмовиться від прав на власну доньку?
— Просто скажіть мені, де вона.
— Вона у безпеці й нагодована. Це все, що він має знати. Замість того, щоб платити чималі гроші дорогому адвокатові, він міг би купити своїй дівчинці молока та теплу колиску.
