Сад кісток полностью

Утомившись від мовчання Рози, чоловік підвівся.

— Щойно ви передумаєте, зможете знайти мене тут.

Він уклав їй у руку візитівку, на якій вона побачила ім’я.

Містер Ґарет Вілсон

Паркова вулиця, 5 Бостон

— Добряче обміркуйте мою пропозицію, — сказав джентльмен, — і також подумайте про безпеку дитини. А між тим, міс Конноллі, бережіть себе. Ніколи не знаєш, який монстр шукає тебе.

Він вийшов, залишивши її саму в цій холодній запиленій кімнаті. Роза все ще дивилася на візитівку.

— Ти що, божевільна, Розо?

Вона повернулася на звук голосу Ебена і побачила його у дверях.

— Ти ніколи в житті не побачиш таких грошей. Як ти можеш від них відмовлятися?

Подивившись йому в очі, Роза раптом зрозуміла, чому він переймається. Чому він вплутався в це.

— Він і тобі пообіцяв гроші, так? — спитала вона. — Скільки?

— Достатньо, щоб я погодився.

— Достатньо, щоб відмовитися від власної дитини?

— Ти досі не зрозуміла? Це не моя дитина.

— Аурнія б ніколи...

— Аурнія зробила це. Я вважав, що це моя дитина, і це було єдиною причиною, чому я з нею одружився. Але час розкриває правду, Розо. З часом я дізнався, з якою саме жінкою я одружився.

Вона похитала головою, усе ще відмовляючись вірити в почуте.

— Хто б не був батьком, — сказав Ебен, — він хоче ту дитину. І він має достатньо коштів, щоб заплатити, скільки буде потрібно.

«Достатньо грошей на адвоката, — подумала Роза, — достатньо грошей, щоб купити коштовне кольє своїй коханці. Можливо, навіть достатньо, щоб купити мовчання.

Жоден джентльмен не схоче, щоб стало відомо про дитину, яку народила йому бідна коханка, що лише рік тому прибула з Ірландії».

— Візьми гроші, Розо, — сказав Ебен.

Вона підвелася.

— Я ліпше голодуватиму, ніж зраджу її.

Він вийшов за нею з кімнати до передніх дверей.

— У тебе небагатий вибір. Як ти годуватимеш себе? Де житимеш?

Коли вона вийшла на вулицю, він крикнув:

— Сьогодні вони були чемними з тобою, але наступного разу тобі так не пощастить.

На її полегшення, Ебен не пішов за нею. Ніч ставала дедалі холоднішою, і Роза тремтіла, повертаючись до провулку Фішері. Вулиці були пустельними, і невидимі пальці вітру жбурляли сніг, який крутився й покривався зморшками під її ногами. Раптом вона зупинилася і обернулась. Вона щойно почула кроки? Дівчина вдивлялася у гостру імлу, але нікого не побачила позаду. Не проходити біля Меггі, не сьогодні. Вони можуть стежити за тобою. Прискоривши крок, йшла до провулку Фішері, прагнучи сховатися від вітру. Якою ж дурною вона була, що дозволила Ебену виманити її з відносного затишку її житла, яким би жалюгідним воно не було. Бідолашний Тупий Біллі був кращою людиною, кращим другом, яким Ебен ніколи б не зміг стати.

Роза занурилась у лабіринт південного Бостона. Холод прогнав усіх розсудливих людей з вулиць. Проходячи повз таверну, дівчина почула галас людей, які зібралися всередині, щоб сховатися від холоду. Крізь спітнілі вікна вона бачила їхні силуети на тлі вогнища. Вона ще трималася, але йшла, стурбована тим, щоб старий Портеус зі своєю донькою не замкнули двері. Навіть жалюгідна купка соломи, клаптик підлоги серед немитих тіл видавалися розкішшю цієї ночі, і вона не мала так просто від них відмовлятися. Звуки таверни залишилися позаду, і Роза чула лише свист вітру вузькими проходами та звук власного дихання. Провулок Фішері був уже за наступним рогом, і вона, мов кінь, який бачить стайню і знає, що житло попереду, прискорила крок і мало не послизнулася на бруківці. Дівчина втрималася, схопившись за стіну, і почула шум.

Це було хрипіння чоловіка, який прочищає горло.

Повільно вона підійшла до рогу будинку і визирнула з-за нього у провулок Фішері. Спочатку все, що вона побачила, були тіні і слабке світло свічок у вікні. Потім чоловічий силует з’явився з-під укриття ґанку. Він крокував провулком, плескаючи себе по плечах, щоб не замерзнути. Знову прочистивши горло, він плюнув на бруківку, потім повернувся до ґанку і розчинився в пітьмі.

Роза тихо відійшла від рогу і подумала, що, можливо, чоловік забагато випив. Можливо, він скоро піде додому.

А можливо, він чатує на мене.

Вона чекала, її серце калатало, минали хвилини, її спідниця тріпотіла на вітрі. Знову вона почула його кашель і плювок, а потім стукіт у двері й голос Портеуса:

— Я вам уже казав: вона навряд чи прийде сьогодні. — Коли з’явиться, одразу скажіть мені. Не зволікайте.

— Я ж запевнив, що скажу.

— Тоді отримаєте свою винагороду. Лише тоді.

— Я все зроблю, — сказав Портеус, після чого грюкнули двері.

Роза швидко нахилилась і пірнула у прохід між будинками. З темряви вона спостерігала, як чоловік поспішав геть із провулку Фішері й пройшов просто поруч із нею. Вона не роздивилася його обличчя, але побачила масивний силует і чула важке дихання на холоді. Дівчина почекала доволі довго, щоб він відійшов подалі, й аж тоді вийшла зі своєї схованки.