— Навіть попри це, я вважаю, що не можу змиритися з неспокійною совістю. Я більше не та людина, якій довіряють, бо більше не можу довіряти собі. Я мушу звільнитися. Питання лише в тому, як я це зроблю... На основі повного розкриття інформації понтифікові або на підставі віку та хвороби.
— Якщо розкриєте цю інформацію, — сказав Джордж Фабер, — ви зруйнуєте мене швидше, ніж це зможе зробити Калітрі. Ватикан — мій дім так само, як і Квірінал.
— Мені цк відомо. У вас і без мене достатньо проблем. Так ось що я пропоную зробити. Я почекаю, поки Рота винесе рішення у справі Калітрі. Якщо Калітрі не вчинить позову проти вас, тоді я піду до Святого Отця та запропоную свою відставку, просто сказавши йому, що дію за вказівкою лікаря. Якщо ж Калітрі вчинить проти вас позов, тоді я зроблю повне розкриття відомостей. Таким чином, ми обидва зможемо трохи врятувати себе від уламків. — Він помовчав хвилину, а потім більш дружнім тоном додав: — Мені дуже шкода, Фабер, мені дуже шкода. Ти втратив свою К'яру, я втратив сина. Ми обидва втратили щось більш важливе.
— Знаю, — похмуро сказав Фабер. — Я маю робити те, що робите ви. Тихо зібрати речі та повернутися додому. Але я тут уже п'ятнадцять років. Ненавиджу думку про те, що мене вирве з корінням такий сучий син, як Калітрі.
Кампеджо виразно махнув рукою та м’яко процитував:
—
У своєму кабінеті в будинку № 5 за адресою Борго Санто Спіріто Рудольф Семмерінг, отець-генерал єзуїтів, розмовляв з підлеглим йому членом Товариства, Жаном Телемоном. Під рукою у нього були аркуші, які містили звіти ватиканських лікарів. Він простягнув їх Телемону.
— Ви знаєте, що в них написано, отче?
— Знаю.
— Ваші кардіограми показують, що ви вже перенесли один, а можливо, й два інфаркти.
— Це правда. У мене був легкий напад в Індії позаминулого року, а ще один — у січні минулого року, коли я був на Целебесі». Розумію, що можу очікувати ще одного будь-коли.
— Чому ви не написали мені, що вам було так погано?
— Це здавалося незначним. Ніхто нічого не міг з цим вдіяти.
— Ми мали б влаштувати вам легший спосіб життя.
— Я був щасливий у своїй роботі. Я хотів продовжувати її виконувати.
Отець-генерал насупився і твердо сказав:
— Це було питання Уставу та послуху, отче. Вам слід було мені сказати.
— Вибачте. Я не дивився на це так. Я мав би подумати про це.
Суворі риси отця-генерала розслабилися, і він продовжив, вже м’якше:
— Ви знаєте, що це означає, отче? Ви людина, яка опинилася в тіні смерті. І вона може викликати вас без попередження, будь-коли.
— Я знав це місяцями.
— Ви готові до цього?
Жан Телемон нічого не сказав, і отець-генерал тихо продовжив.
— Ви розумієте, отче, що головне значення мого служіння – турбота про душі, довірені мені Товариством і Церквою. Справедливо чи ні, я поклав на вас важкий тягар. Тепер я хочу бути вам якомога кориснішим.
— Я дуже вдячний, отче, – сказав Жан Телемон. – Не впевнений, як мені відповісти на ваше запитання. Чи є людина коли-небудь по-справжньому готовою до смерті? Сумніваюся. Найкраще, що я можу сказати, це ось що: я намагався жити логічним життям як людина і священик. Я намагався розвивати свої таланти, щоб зробити їх корисними для світу та Бога. Я намагався бути добрим служителем Слова та Благодаті Таїнств. Мені не завжди це вдавалося, але я думаю, що мої невдачі були чесними. Я не боюся піти... Не думаю, що Бог хоче, щоб хтось із нас випав з Його рук.
Зморшкувате обличчя Семмерінга скривилося в посмішку щирої прихильності.
— Добре. Дуже радий за вас, отче... Сподіваюся, ви ще довго будете з нами. Хочу сказати вам, що ваш виступ у Грегоріані справив на мене глибоке враження. Не впевнений, що можу погодитися з усім. Були певні твердження, які непокоїли мене і досі непокоять. Але щодо вас я впевнений. Скажіть мені ще дещо. Наскільки твердо ви дотримуєтеся того, що пропонували тоді та в інших своїх творах? Мені не завжди вдавалося досягати успіху, але я думаю, що мої невдачі були чесними. Я не боюся йти... Я не думаю, що Бог хоче, щоб хтось із нас випав з Його рук.
Телемон уважно обміркував питання, а потім відповів: