– Що? – Сашко аж зупинився. – Людка нам щось криконула?
Сергій іще на своїй хвилі.
– Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З тим парафіном… У тебе свічки вдома є?
– Не знаю… – Сашко до Людки обернувся. – Люда! Ти нам щось казала?..
Людка чогось розгубилася.
– Вам… Кажу, привіт, джентльмени…
– Знову книжок начиталася?! – розреготався Сашко, а Сергій – руками по матні:
– Джентльмени мають члени! Ти про це, Людка?..
– От дурний! – Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк – і до Катерини в хату.
– Ти скоро?!
Сашко штовхонув Сергія.
– Навіщо ти так?.. Вона ж мала.
– Мала?! А губи вже намазала. І спідниця – аж труси видно.
– Які труси?
– Червоні, – збрехав Сергій і оком не повів. – Не віриш, задери і перевір.
– Пішли… – Сашко на Катеринин дім глянув. – А от, приміром, Катька… Заради неї можна спробувати… того… з парафіном.
– Тоді Людка – моя! – Гоц – і є рішення в Сергія.
– Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоби вони не втекли, – Сашко йому.
– Саня! Коли вони побачать оте диво… Вони помруть од щастя.
Катерина швидше би зібралася, але ті Людчині заколки…
Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, і сяк… У дзеркало гляне й зітхне: одне слово – малолєтка.
Врешті вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу… Ну, нібито й нівроку. А тут і Людка:
– Ти скоро?! – Ідемо.
Катерина – пакет у руки, ноги – в чоботи гумові.
– Людка, а ти босоніжки часом не забула?..
– Чого б це?..
Шанівка так ловко причаїлася у низині між пагорбами, наче од ворогів ховалася. Здавалося, впадеш сюди з неба – так навіки й залишишся. Аж ні.
За Шанівкою – три ґрунтові дороги. Після дощу всі три – суцільне болото. Однією підеш – за п'ять кілометрів потрапиш до сусідньої Килимівки зі школою, куди шанівські діти бігають, та облізлим клубом, де дядько Степан вечорами п'є горілку з мужиками, а як нап'ється, то горлає:
– Усе! Крапка! Тепер – тільки пісня!
Баби дочекатися не можуть, коли ж він, аспид, уже наклюкається, бо після того дядько Степан хапається за акордеон і таке виробляє, що сльози самі котяться.
– Ой ти, дівчино, з горіха зерня… – ридаючим різноголоссям підспівує вся Килимівка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимівці вчителює, не схаменеться:
– Йой, бісів син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи. І так виходить, ніби всім килимівцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусі просто голос грізний, бо після її слів пісня гасне і село німіє.
Друга дорога веде до розваленої ферми, де колись, мамка казала, три тисячі корів ревли, їли комбікорм, доїлися та давали роботу тоді ще великій Шанівці.
За фермою – глиняна мазанка глухої бабки Килини, і другу дорогу ще видко серед будяків – не тому, що шанівці полюбляють ходити до розтрощеної будівлі та згадувати добрі часи, а тому що дня не минає, щоби хтось із них не завітав до баби Килини. – І як її, стару відьму, земля тримає! – дивується мамка, а в самої як одного дня рука чогось розпухла, то не до фельдшерки Віри у Килимівку помчалася, а до баби Килини. То ж бо й воно.
Третя дорога незабаром уже стежинкою стане. Ніхто із шанівців не розуміє, хто й навіщо проклав свого часу цю колію до кургану, що височіє біля села. Навіть баба Килина каже, що як була ще малою, так шляху до Килимівки і до ферми не було, а от широкий шлях до кургану вже був.
Катерина любить набрати повну кишеню насіння, видертися на маківку кургану й лузати. І – щоби нікого поряд.
– Увесь світ перед очима! – шепоче собі та роздивляється. – Онде Килимівка, ліс, озеро… Там бабка Килина… А он татко з дядьком Романом п'ють під комбайном. Господи, а якою ж великою була Шанівка… Так і є. Шагреневе зменшення Шанівки з кургану добре видно. Життя тліє на єдиній кривенькій вулиці Імені Леніна: до неї з двох боків притулилися півтора десятка домів, Тамарчин кіоск, постамент, на якому колись гіпсова колгоспниця з гострим серпом стояла в позі ніндзя. Поряд – господарство шанівського магната Залусківського: контора, олійня, три трактори, комбайн, вантажний ЗІЛ і кроляча ферма. От і все. А далі глянеш – пунктиром прориваються з бур'янових хащ остови покинутих хат, колишня шанівська школа, розтягнута по цеглині, глибоченна яма, яку колись вирили, аби шанівським дітям басейн облаштувати, бетонні стіни будинку культури й магазину. Катерині чомусь особливо магазину шкода.
– Може, люди пішли, бо магазин закрили… – думає.
Катя з Людкою вийшли за село і стали. Людка вкотре помацала заколки й зиркнула на подругу:
– Ти якась не така…
– Та думаю… Може, не до школи…
– А куди?
– До баби Килини.
– Стиць, моя радість! Я тебе чекала…
– Людка, мені треба.
– Якась ти не така…
– Мені треба…
Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоби шокувати хлопців у школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.
– Катрусю… Благаю. А потім я з тобою до Килини.
– Хай так.
