Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.
Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, на двох поверхах кам'яної будівлі, у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська лікарня.
– А от і брехня! – не вірила Катерина. – Де ж стількох лікарів набрати? Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська.
Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.
– Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, – відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.
– Хіба я одна, – протестувала Катерина на Марусині закиди.
– То ж бо й воно, – відповідала Марія Іванівна на уроці математики. – У класі всього вісім голів, та й ті – відсутні.
– Ми з мамкою картоплю копали, – виправдовувалася Катерина.
– А після школи картопля не копається?.. – запитувала Марія Іванівна на уроці фізики. – Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.
– Хіба я винна, що інші не ходять? – дивувалася Катерина.
– Учися за себе відповідати, – одказувала Марія Іванівна на уроці англійської. – Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?
– Не хочу, – лякалася Катерина. І може, саме після сперечань із Марусею якось запитала…
Та не себе.
– Людка, ти ким будеш?
Людка до дорослого життя готувалася серйозно.
– Я буду королевою Шанівки, – відкрила таємницю. – Тільки… цить! Нікому.
– Королевою… Це як?
– У мене буде бізнес, як у Тамарки з кіоску. Красива я буду, як… квітка. Чоловіком у мене буде найкращий шанівський хлопець.
Катерина перебрала у голові всіх шанівських хлопців і розреготалася.
– Людка! Таж у Шанівці їх усього двоє: Сашка, дядька Романа син, і Серьога Тамарчин, матюган чортів.
– От! Бач! Є над чим думати.
– А ти вже й думала?
– Боже, та я ночами не сплю… Тільки про це! Мабуть, треба Сергія окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кіоск мають… Буде мені фундамент.
– Ти… його… любиш?
– Здається… Як його побачу… слина у роті. Чи навпаки – пересихає.
– Це і є любов?
– Я й сама не знаю. Здається, так…
Катерина пригадала ту розмову сьогодні, і не тому, що минулої ночі дядько Роман спантеличив її душу.
Дівчата вже сиділи на траві біля школи та перевзувалися: скинули чоботи, витягли з пакетів босоніжки. Наголо стрижене пацаня з першокласників дзвінко загорлало:
– Королеви! Королеви! Кришталеві черевички взувають.
– Так… у роті воно гидко, – пробурмотіла Катерина, а Людка засміялася й ізнову:
– Якась ти не така…
– До Килини треба.
– Та буде тобі твоя Килина. Сьогодні всього три уроки, – Людка підхопилася з трави першою. – Пішли гризти граніт.
– Погриземо, якщо Маруся прийде, – відповіла Катерина.
Маруся копала картоплю на городі й тихо лаялася:
– От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна карячуся, у школі діти чекають, а воно десь вештається. Ну, Степане! Чекай! Тільки повернися… Буде тобі й чарка, і пісня!
Понад годину всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи нудьгували на шкільному подвір'ї.
– Та не буде Марусі, відповідаю! – сказала Наталя, худа, довга як паля дочка килимівського ветеринара. – І чого ми приперлися! – зітхнула Катерина.
– Тепер пріться назад у свою Шанівку! – плюнув відмінник і падлюка Вадька.
– Пішов ти!- крутнулася Людка. – Чого шанівських чіпаєш?! От ми з Катькою наших хлопців гукнемо, вони вам пики натовчуть!
– Щось я у Шанівці нормальних хлопців не бачила, – уїдливо встряла Галка.
– Це у вашій Килимівці – жодного джентльмена, – огризнулася Людка.
– Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, – махнула рукою Наталя. – Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами…
– Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, – сказала Катерина.
– Точно! Ні за що не повірить! – підтвердив Вадька. – Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.
– Навіщо? – Наталя зупинилася.
– У мене пляшка є. Покайфуємо. І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.
– Самогон! – Вадька висмикнув із пакета літрову пляшку з-під ситра. – За початок навчального року!
– Дурник! Уже середина вересня, – зареготала Наталя. – А з чого пити будемо?
– Аз моїх долонь!
– У тебе руки брудні…
– Дівки! Не вередуйте мені. Я у класі – єдиний мужчина. – Вадька відкрутив кришечку. – Хто перший?
За півгодини на дні пляшки бовкалося грамів сто каламутної рідини. Дівчата сміялися, хоч і не знали з чого. Вадько простісінько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.
– А як не доп'ємо… Чим закриєш? – Людка поповзла по траві.
– Та вже допили. Ой! Людка, а в тебе щось видно.
Людка обернулася. Сіла на траві. Спідницю потягнула, та аж тріснула.
– Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!
