– Дівчата… У Вадьки щось у штанях стирчить… – Галка ледь язиком ворушила.
Вадька опустив голову й довго дивився на свої штани.
– Що треба, те й стирчить… Ви як хочете, а я до хати. Щось мені погано.
– Сам висмоктав більш як півпляшки і хоче, щоб йому добре було, – сказала Наталя.
Катя з Людкою вибиралися з Килимівки городами.
– Тільки б Марусю не зустріти, – твердила Катерина. – Із рота тхне, наче з Тамарчиного кіоску.
– Тільки б хлопців шанівських знову побачити, – товкла Людка. – Кать! Я ж… Ти дивись! І заколки… І спідниця нова…
– Людка, ти красива, – сказала Катя. – Мені такою ніколи не бути.
Людка глянула на русяву довгокосу подругу.
– Будеш! – винесла вирок. – Тобі не вистачає… ліфчика! Катерина притисла руку до грудей – і сама злякалася.
– Уже треба?..
За Килимівкою дівчата сіли в траву – перевзутися.
– Людка, я так їсти хочу… Як за двох! – поскаржилася Катерина.
– Може, ти вагітна? – серйозно спитала Людка. – Я читала про одну жінку в Індії. Вона завагітніла від думок про любов. Ой, Катька! Я так боюся завагітніти! Весь час про Сергія думаю. Чуєш? У мене яйця варені є і хліб зі смальцем. Будеш?
– Буду…
Катерина геть усе з'їла.
– Люд, а про вагітність ти серйозно?..
– От прийдемо додому, я тобі дам той журнал почитати.
Людка витерла долонею босоніжки, сховала їх у пакет і глянула на дорогу. З Килимівки прямували Сашко із Сергієм. Якраз до них.
– Кать! Посидьмо ще трохи. Онде наші хлопці йдуть зі школи. Вийде так, що ми на них не чекали, а просто сиділи. Додому разом підемо. Га?
– Людка, ми ж домовилися. Мені до Килини треба…
– Та буде тобі Килина. Посидь… Ти мені скажи: чи в тебе поїсти нічого не було, чи ти просто мого хотіла? – Є… Я просто… для Килини. Не з порожніми ж руками…
– Чого тобі від бабці треба?
– Та так… пусте.
Сашко із Сергієм шанівських дівчат запримітили здалеку.
– Саня, це доля, – сказав Сергій. – То як? Мені Людка, тобі Катька?
– Домовилися, – кивнув Сашко. – Тільки спочатку треба їх підготувати.
– Саня, ти мене задрав! То «нам треба підготуватися», то «їх треба підготувати». Ми так ніколи не зберемося. А життя собі йде, між іншим.
– Спокійно. Ми швидко підготуємося.
– Швидко… Ми навіть свічок не купили в Килимівці. От ідіоти!
– А у вашому кіоску свічки не продаються? – запитав Сашко.
Сергій на те:
– Ха! У нашому кіоску тільки самогонка та казьонка.
– Людка! Ну, ти сьогодні… прям королева! – Сергій сів у грану поруч. Обніматися лізе.
– Ну-у-у! Ще заколки поскидаєш! – Людка плечиком хлопця відсунула й на Катерину гордовито – зирк! Мовляв, бачила!
Катерина з трави встала.
– Ну, я пішла…
Сашко з досади аж посинів.
– Кать, ти куди?
– Та… мені треба. – Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? – Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.
– Та ні, дякую. Сама піду.
Сергій – зирк на Сашка, мов ляпаса дав.
Сашко Катерину за руку – цап!
– Та стривай… Куди? Ти що, хвора?
Катерина хлопцю в очі глянула і – дрижаки по спині.
– Саня… Ти на батька схожий.
Сашко руку відпустив. Брови насупив.
– Та йди вже.
«Дядько Ромко теж так казав…» – без жалю подумала Катерина і – навпростець до глиняної мазанки Килини. А позаду – Людка:
– Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанівські! Ходімте додому. А Катька потім прийде.
Яка різниця, де болото місити – на дорозі чи в полі? Катерина йшла полем, миші шаруділи під ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа і чорна, як зараза, глуха навіки – можна стати за її спиною і кричати щодуху,. а баба достоту не почує. А от як перед Килинині очі – то баба все з вуст прочитає. – І все чисто лікує? – питала у мамки Катерина.
– Та якби ж тільки лікувала, доню, – мамка полохливо. – Вона ж віщує… А це гріх!
– А хто каже, що гріх?
– Раїса, мати Сашкова. Вона ж раз до Києва їздила на медичну консультацію, а замість того півночі у Лаврі до святих мощів у черзі простояла. Та з людьми поговорила. Приїхала й каже: точно – гріх.
– Мамцю, а чого ж ти сама до неї бігаєш?
– Я по ліки, доню, а не по долю.
«Чого мене до баби тягне? – Катерина аж зупинилася. – Ні ліки мені не нужні, ні доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».
Глянула – сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч – рукою подати – курган.
– Заскочу на курган на хвилю, – сказала собі. – Може, й передумаю до Килини пертися.
Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.
Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:
– Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.
– Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу.
Я не алкоголік! – Льонька не злився – бентежився: що з Романом? Біда?
– Давай іншим разом… – Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.
– Отак мені череду перегидити! – Льонька плюнув і пішов до корів. – Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!
Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося. – І що воно за день?! Не день – «Лісова пісня»!..
