– Цікаво… От, ніби, що на серці, те й на вустах. Чуєш, Катю! А як би ти продовжила… Била мене мати березовим прутом…
– Ні, такої не можу, – Катерина каже. – І чому?
– Бо мене матуся ніколи не била, – сміється.
– Ну, тоді…
Мамка – до кухні:
– Смачного, гості дорогі. А до кургану ми сьогодні не підемо?
– Підемо, підемо, – Ігор першим підхопився.
На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали. Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими, помідорами, огірками.
– Потім поїси, синочку, – прошепотіла.
– Людям сміх, – Роман вимовив. – Зробила з могили якийсь натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають.
– Де тут бомжі?
– Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво на рушник…
Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає:
– А нащо ти, Ромку, будинок спалив?
Роман голову опустив і зубами скрегоче:
– А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю.
Раїсі – ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася.
– Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо…
– Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! – Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. – Я все одно взнаю правду.
– Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! – прошепотіла Раїса.
– Гірше вже нема куди, – відповів Роман.
Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.
– Краще буду копу Залусківського стерегти, – пояснив жінці. – Бо звихнуся.
Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей.
– Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. – і очі шалені.
Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку – і пішов на таран… Ближче, ближче…
– Тьху, трясця твоїй матері! – каменем об землю.
Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. І Катерина побачила. А зупинилися, бо вчені втомилися – перепочинку попросили. Татко до Романа ступив, руку простягнув:
– Привіт, Ромка.
– Привіт, – голови не підіймає.
– А ти чого тут? – татко йому.
– На копу йду, – сказав і пішов.
А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із собою взяв…
Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується.
– Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, – каже. І вченим:
– Ходімо, ходімо… Бо ж і часу не лишиться.
Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Ігор оббігав курган, щось покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів зупиняли:
– Перепочиньте, а ми глянемо. – І що вони там дивляться? – казав татко.
– Та ти радій, – мамка йому. – Бо я думала, добряче копати будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім. …Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи, як діти.
– Це фантастично! – вихоплювалося в Дениса.
– Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, – Ігор йому.
А Катерина все оберталася.
– Шию скрутиш! – сказав татко. – Краще заспівай, чи що?
Катерина чогось усміхнулася – та як загорланить:
Людці – дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у руде волосся наштрикала.
– Можна я пісень послухаю?!
Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне відшукати.
Катерина сіла у кутку – геть кам'яна, а всередині труситься вся. «Скоріше б ніч! Скоріше б ніч! – одне в голові. – Побіжу до копи. На коліна впаду, доповзу до нього, скажу – хоч убийте мене, а я лишуся!»
А вечір – тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики припленталися. Як заспівали – аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує.
Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку прикінчили та ще краще заспівали.
Катерина як почула – до своєї кімнати суне. А мамка:
– Куди це ти?
– Та голова болить, – Катерина бреше. – Полежу трохи.
– Ну, йди, доню, – мамка з тривогою.
Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула:
– Гой! Чия то корова реве?
– Твоя і реве, – сказав татко.
– От біда! Тре' додому, – схаменулася Ничипориха. До всіх: – Ану, гайда, гайда… Не останній день живемо. Ще поспіваємо.
Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали.
