– Оце діло, – татко каже. – Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.
Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:
– А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.
– Ти ж казала, лікарем буде, – буркнув татко.
Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима – чорне провалля льоху, на дні його – Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій – зім'ятий папірець…
Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.
– Де ж він цю гидоту взяв?! – прошепотів уражено. Дивиться – за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.
– Ні, – мов ошаленів. – Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.
– Романе, – чує. – Я тут подумав…
Підняв голову – Залусківський стоїть.
– Вип'ємо? – Роман питає.
– Давай.
Роман приніс пляшку, дві стопки.
– Хай земля буде пухом, – Залусківський перехрестився.
– Спасибі тобі… – Роман каже.
– Та ти що!
– Льонька казав, ти дощок дав.
– Та хіба тільки дощок?! – Залусківський витер губи рукавом. – І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…
– Спасибі тобі. Ніколи не забуду, – Роман говорив і хмелів. – Жінка он виє, а я – не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.
Дихати не можу…
– Е-е-е, то не діло, – веде своєї Залусківський. – Я тут подумав… Отак сидіти будеш – пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.
– Нащо мені тепер? – Роман до нього тоскно посміхається. – Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…
– Та що ж тепер – твоєму полю довіку бур'янами цвісти?
– Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.
– Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму – хащі.
– Не тре' мені того поля.
– То продай.
– Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. – Ішов би на копу, – все про одне Залусківський. – Без роботи – біда. Однаково гроші заробляти треба.
– От далася тобі та копа! – шепоче Роман. – Не піду.Інших шукай…
Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля Людчиного дому причаїлися.
– Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів поведе, – розсудила Людка.
А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до Катерининої хати. З мамкою і татком.
– По тебе, – видихнула Людка.
– А навіщо татко валізи їхні тягне? – Катерина зовсім розгубилася.
Мамка Катерину помітила.
– Доню, а ходи до мене. Гості в нас.
Катерина до Людки обернулася.
– Гості! Ясно? А ти, дурна, «міліція», «міліція»…
Іще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч після похорону сина.
Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню цигарку. Допив пляшку з горла – і протверезів раптом. А в очах – темне провалля…
Схаменувся від тиші. «Раїса вити перестала», – здогадався.
Підвівся. Що там із нею? У хату ступив… Сидить жінка на підлозі, речі Сашкові перед собою виклала, складає все – одне до одного.
Зітхнув – мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв.
– Що ти робиш?
– Синочку понесу завтра…
– Не тре' йому вже цього.
– Ще й як знадобиться, – Раїса шепоче.
– Лягай поспи… Звалишся, що буде?
– Однаково, – каже.
– А де корова наша? – Роман питає.
– У Ничипорихи.
– Я, мабуть, завтра на копу піду, – Роман їй. – А ти корову додому прижени.
– Як тобі корови треба, то й прижени, – Раїса каже. – А мені нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду. Таке дурне бовкнув…
Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню. Роман за нею.
– Чи їсти хочеш?
– Сашкові зберу.
– Ну, збирай, – сів біля столу.
Упоралася, торби в руки вхопила – і до дверей.
– Піду я…
– Та стій, Рая… Ніч надворі… Сама ж казала- ранком підеш. І я піду. Разом підемо. Куди ти? – Роман жінку за руку вхопив.
– Ой, не втримуй мене, Ромка! Дитина чекає, а ти за руки хапаєш.
Він міцніше вхопив.
– Не пущу!
Раїса торби кинула та – на Романа. Вчепилася чимдуж.
– Пусти мене до дитини, Романе! Пусти мене до дитини!
Пусти… – захлинається.
– Рая, схаменися, – просить і не відпускає. – Хоч души мене, хоч ріж… Хлопця не вернемо.
А вона своєї:
– Пусти мене до дитини…
До ранку вже недалеко було, коли жінка зовсім знесиліла. На підлогу впала біля торб. Лежить… Очі розплющені, дивиться кудись, дихає, а Роман дивиться на неї – мертва… Геть мертва!
– Ти тут полеж трохи, а я піду, – каже, а чорне провалля стоїть перед очима. – Справа в мене є. Скоро повернуся.
Кинув жінку в хаті, вийшов надвір.
Ніч – як ворота в безодню. Жодного вогника, ніби й немає зовсім ніякої Шанівки, а тільки чорне безкрає марево.
До великого покинутого будинку навпомацки йшов. За собою каністру тягнув.
У кімнаті без даху запалив обгорілу свічку, сів на підлогу й довго дивився у чорне провалля, з якого витяг холодне тіло Сашка.
