Шанівці, чорні, як біда, вешталися коло своїх згарищ. Хто вив до хрипу, хто намагався відшукати хоч щось уціліле.
– Добре, бля, хоч бомаги врятував! – рипнув зубами Залусківський.
Пішов до вантажівки, куди Алка закидала все, що вдалося врятувати від вогню.
– А все твої каверзи! – кинула Алка чоловікові.
– А ну цить мені, дурна, – процідив Залусківський.
Алка зиркнула – ніби вогонь не хату, а її саму випалив.
Не змовчала, як завше. Плюнула чоловікові під ноги:
– Сам мовчи, бо як вріжу помежи очі, то й перекинешся, – одказала спокійно.
На вулицю глянула:
– Чи онде Льонькові з Дариною допоможу. Зараз вони тобі ребра перерахують.
До вантажівки йшов Льонька. За ним Дарина шкандибала, за бік рукою трималася. На Льонькові капелюх фетровий, ватянка й чоботи – усе, що врятував. Дарина в халаті, вовняною хусткою обмоталася, а на ногах – калоші.
Залусківський голову опустив, на Льоньку з Дариною – спідлоба:
– Не до вас мені…
– Судити тебе зараз буду! – крикнув Льонька.
Та так крикнув – луна пішла.
Шанівці, як ті примари, від згарищ відриваються… На крик повзуть. – Іди геть, Льонька… – шепоче Залусківський. Очі люті.
– Чужого найняв копу підпалити? Найняв! – бризкає слиною Льонька. – Роман у тій копі через тебе загинув? Загинув!
Чужого вбив за балкою? Вбив! А Катька моя це бачила! Усе чисто бачила! От ти і злякався! Село на нас нацькував! Усіх чисто попалив, сволото!
– Ти, Льоня, часом не п'яний? – прохлипала Ничипориха.
– Залусківський у всьому винуватий! – крикнув Льонька. – Село – під корінь, аби ніхто не взнав, як він Романа згубив, а Романову землю до рук прибрав.
– Яку землю? – гукнув Федька. – Оті бур'яни, що з Івановим полем межують? Таж Ромка її однаково обробляти не міг. Дарма ти, Льоня, на Івана намовляєш.
– Еге ж! Мені, приміром, теж тепер та земля – як мертвому кадило, – піддакнув Людчин батько.
– Ми до міста поїдемо! – вискочила Людка. Без суму.
– Ви мені зуби не заговорюйте! – крикнув Льонька. – Івана судити треба! До міліції його, виродка! Хай за все відповідає по закону.
Залусківський кашлянув.
– Може, хоч останнє слово даси, якщо ти, Льонька, в нас тут прокурором став?
– Дулю тобі, а не останнє слово! Загнав мою дитину світ за очі! Де нам тепер її шукати? Як нам тепер жити? Ні хати! Ні двору! Голі й босі залишилися… Залусківський знову кашлянув.
– Ну, то й теє… Оце, що ти зараз наварнякав, – твоєї паскудної дівки вигадки! Тягалася з Романом! Ось яка у нас правда! Та хай її Бог судить! Романа Бог покарав – і її покарає…
Ми усі й так через них постраждали.
Льонька кинувся б до Залусківського, та Дарина у ватянку вчепилася:
– Льончику!
Залусківський криво всміхнувся.
– А про землю… Я тут подумав… Хочу допомогти всім.
Хай воно мені й невигідно, та вже дуже велика біда…
– Що?! Що?! – приклала руку до вуха глухувата Людчина мати. – Як ти допоможеш, Ваня?
– Можу ваші земельні паї викупити. От і буде вам якась копійчина, щоб на новому місці влаштуватися.
– На новому? – Дарина насупилася. – А ми звідси нікуди не збираємося!
– Та замовкни вже, Дарина! – зашипіли на неї шанівці. – Дай розумного чоловіка послухати! А скільки за пай даси? Скільки, Іване?
Залусківський ніби не чує. До Катерининого батька підійшов:
– А в тебе, Льонька, я пай не куплю! Подихай разом зі своєю поганою дочкою і жінкою дурною…
Льонька розмахнувся, та тепер у нього не тільки Дарина, а й із десяток шанівців учепилося:
– Та досить тут баламутити, Льонька! Як не зупинишся, покалічимо й не пожаліємо! Мало тобі? І до Залусківського – благають:
– А в нас купиш, Ваня? А в нас? Ой, як гроші потрібні!
Дарина чоловіка обійняла:
– А що я тобі, Льончику, казала? Не повірять… Не послухав! Тепер Залусківський у всіх паї повикупає, а ми отут із тобою на пару точно повиздихаємо…
Шанівці оточили Залусківського, тільки Тамарка на місці лишилася. Зиркнула по вулиці – й тихцем, тихцем геть. «Боже, який же кмітливий цей Іван! – вражалася. – Нараз зорієнтувався! Добре, що ще не всі його пропозицію чули».
До кіоску свого дійшла – вкотре пораділа, що не економила, а купила свого часу будку із заліза. Село згоріло – кіоск уцілів. Навіть пляшки всередині не постраждали. І схованка, яку Тамарка влаштувала під підлогою, неторкана.
Тамарка дістала зі схованки целофановий пакет, вийняла з нього грамів сто грошей. Усміхнулася:
– Встигну!
Подалася вулицею Імені Леніна до тих шанівців, кого Льоньків лемент не одірвав від їхнього горя.
Виходило, що з п'ятнадцяти шанівських хат на пропозицію Залусківського відгукнулися хазяї десятьох. Ураховуючи Ничипориху і Расу, з якими були розмови про земельні паї в минулому.
– Отже, вісім, – міркувала Тамарка. – А я зможу у п'ятьох паї купити! Зупинилася. Замислилася.
– Яких же п'ять? – сама собі. – Та не п'ять зовсім! П'ять – це з паями самого Залусківського і нашими з Федькою. Оце бізнесмен! Мені тільки три сім "і продати можуть. Ну, нічого, нічого! Хоч би щось… Тамарка заскочила на подвір'я старої п'янички баби Нюсі.
Дві хвилини, сто гривень і пляшка – такій швидкості укладення ділових угод позаздрили би навіть на Волл-стрит.
Друга оферта вилилась у півгодини й триста гривень.
