Мовчазна юрба докотилася і стала. – І ото без зайвих розмов мені! – почула мамка начальницький голос Залусківського. – І так усе ясно.
Мамка розгублено озирнулася. На ікону глянула.
– Не допоможе, – прошепотіла. Чоловіка трусонула:
– Уставай, Льончику! Зараз тобі наллють по самі вуха…
Татко зіп'явся на нетверді ноги. – Де?
– А онде надворі, – сказала мамка гірко. – Уже чекають не дочекаються.
Татко дверми грюкнув, надвір вийшов. Мамка позаду стала.
– Заходьте! – весело гукнув татко. – Воно, йо… завжди можна… потроху. Для здоров'я…
У юрбі почулося:
– От сучий син! Курву зробив із Даркою на пару і радіє нашому горю!
Татко почув. Насупився.
– Це хто тут такий хоробрий? Це хто мене сучим сином зве? Та я вас усіх зараз…
– Паліть! – спокійно сказав Залусківський. – Викуріть малу стерву з хати. Ми їй жопу розірвемо!
Мамка татка відштовхнула, побігла до сараю. Вила вхопила. Стала перед хатою.
– Ой! Ви тільки подивіться! – заверещала Ничипориха. – За ікону вже не хапається! Вилами поколоти нас вирішила! Стерво! Стерво! І дочка твоя – стерво! Закрутила голову і Сашкові, й Романові. Згубила хлопця! Згубила чоловіка, падлюка… Тепер, мабуть, ворожить, аби все село повиздихало! Татко аж протверезів.
– Що вони кажуть, жінко? – мамці.
– А брешуть, – твердо відказала мамка. Очей із односельців не звела.
Татко насупився.
– Чого брешете?! – вигукнув. Із юрби полетіла лайка. Залусківський занервував.
– Ану цитьте! Сказав же – досить слів! Паліть хату! Катьку сюди давайте, а Льоньку з Даркою женіть геть! І вітер – як батогом: геть, геть, геть!
У татка аж щелепи заходили від люті:
– Та ти хто такий, щоб мою хату чіпати, йо… – загорлав – і до Залусківського.
А юрба ніби чекала. Зірвалася! До хати. Мамка кричить і вилами розмахує. Татко під Залусківським матюччя гне та у пику, у пику його. І вітер. Вітер ходить! Темно. Зовсім не видно. Тільки чути, як по мамчиній із татком хаті сусіди шастають – Катерину шукають.
– Нема її в хаті! – гукнув хтось.
Залусківський від татка відірвався – командує:
– Ми тут розберемося, а ти, Федька, візьми когось і пошукайте малу курву за селом. Ох, знаю, любить вона у копах ноги розсувати.
Федько друзяк гукнув, побігли за село. Аж – ніби день.
– Хата горить, будьте ви прокляті! – закричала мамка, а Тамарка з Раїсою її за грудки трясуть:
– Де твоя курва?
– Хата! Льончику! Хата горить… – кричить мамка.
– Ах ти ж паскуда! – татко вчепився у Залусківського. – Я тебе закопаю!
– Не закопаєш! – прохрипів Залусківський. І вітер. Вітер ходить. Із хати – на сарай. Корова заревла.
Свині верещать.
– Худобу рятуйте! – крикнула Тамарка. – Худоба ж ні при чому!
Хто до сараю кинувся, хто до загородки, за якою корова зі свинями метушилися.
А тут – Ничипориха. Як завиє:
– Горить… Хата горить!
Шанівці не зважають – на те й приперлися, щоб Льонькові з Даркою вечерю підігріти.
А вітер… Вітер ходить. Із сараю – на сусідню хату. Із сусідньої – далі…
– Шанівка горить! – тоненько заверещав Тарасик-першокласник.
Бігла Катерина, бігла – страшно гуло у вухах. Наче величезний бджолиний рій гнав до краю і зупинитися не дозволяв. До кургану добігла, обернулася – над селом заграва. І у вуха ще дужче – гу-у-у-у-у!
За курганом біля кущів присіла.
– Матусю…
Скільки так просиділа? Чує – голоси:
– Федька, а ти б хотів малу Катьку… того? – і голос – ніби батька Людчиного.
– Е-е-е, мені у свою жінку встромити ніколи, – Федір відказує. – А щоб у те худе коромисло… Дарма ми сюди приперлися. Мабуть, спалили малу в хаті, щоб не крутила задом. І – до кущів.
Катерина як закричить!.. І – геть по кущах і ямах.
– Та он вона, бля! – крикнув Людчин батько. – Хапай її!
Хапай!
Катерина мчала чимдуж і кричала – Бог рота не закривав. Кричала, як скажена, од страху. А мужики поночі – на той крик. І все ближче, ближче…
До лісочку за курганом добігла – задихнулася. Нема крику.
Впала, поповзла. Завмерла.
– Тут вона, бля! – чує голос Федора. – От паскуда! Нема чого робити, як бігати за нею по всьому лісові! І не хтів, а тепер, як доженемо, то спершу вставимо їй хуя! Хай знає, як мужиків дратувати…
Помовчав. Іще раз – Людчиному батькові:
– А що, куме, вставимо?
– А чого ж… Мені – хоч корові в зад… – той. Мужики розреготалися.
Катерину – ніби підкинув хтось і жбурнув світ за очі. Підскочила – і бігти.
Уже й небо почало чорноту відмивати, а Катерина все бігла.
Страшні голоси позаду давно затихли, мовби вимкнув їх хтось.
Ліс скінчився, чужі поля з обгорілою стернею промайнули, бур'яни, бур'яни, балка неглибока. За нею – мале озеро калюжею розлилося серед осоки. Зупинилася.
– Мамка вб'є! – заплакала. – Пальто нове геть усе заляпала… І почовгала до озера. Пальта зняла, водою плями повідмивала, рукавом витерла.
Одяглася. Знову заплакала.
– Де це я? Мама ж веліла за курганом чекати… І так сильно раптом їсти захотілося. Полізла в рюкзак:
– Овва! Та тут мама на півроку наскладала!
