– Про Романа? – мамка все гадала, які слова знайти, аби вмовити доньку відпустити серце.
Катерина всміхнулася.
– Про дядька Романа я весь час думаю, а зараз мені тре' Залусківського вбити.
Мамку аж перекосило.
– Та годі вже дурне у голові молотити! Мо' тобі взагалі усе привиділося…
– Не привиділося. От коли ми з дядьком Романом попрощалися…
Мамка – вухам не повірила. Катерину за плечі вхопила – як трусоне!
– То ти була в нього?! Була… Доню, ти ж клялася, що не підеш! Ти ж клялася…
Заридала.
– Що ж ти наробила?..
– Та не бачив ніхто, – Катерина їй.
– Як то не бачив?! Людей було – повна хата! Куди усі поділися?
– Таж точно. Залусківський прийшов, усіх чисто вигнав, тітку Раїсу на кухню гукнув для розмови. Ничипориха дременула кудись, і я одна лишилася… – І що? – крізь сльози прошепотіла мамка. – І тут дядько Роман очі розкрив. На мене дивиться, а я йому… Поклялася, що любитиму вічно. І він – мені…
– Ну, йому-то… – не втрималася мамка.
– А потім шепоче: «Мовчи… Мовчи…»
Мамка швидко зорієнтувалася.
– От і слухай Романа, якщо любиш! Мовчи… Чуєш? І про любов свою бідолашну, і про Залусківського…
Поговорили – і кожна за своє. Катерина лежить і ніяк придумати не може, як же Залусківського покарати. А мамці голова обертом од тривоги. «А раптом хтось чув розмову Романа з Катериною? Що буде? Сорому ж – на весь світ!»
За тиждень після похорону мамчині побоювання переросли у стійке передчуття жахливої біди. Якось увечері, коли холодний вітер збивав із ніг, до їхнього дому приповзла квола Раїса. За огорожу вчепилася і закричала, як скажена:
– Катю, доню! Прийшла тобі пісеньку заспівати! І як загорлає – де й сили взяла:
Татко п'яний із хати виліз:
– Ой, добре співаєш, Раїсо! Заходь до нас… Пом'янемо… того… чи що?
Раїса від огорожі не відчіпляється.
– Хоч іще? То слухай…
І як розреготалася!.. А вітер – і собі. Аж закрутило. Огорожа разом із Раїсою і повалилася. Лежить Раїса просто на землі та страшно регоче.
Татко до неї – ступає, хитається:
– Ах ти ж сука! Прийшла мені тут паркани ламати?! Та я тебе зараз…
Мамка ледь устигла його відтягти. Татка втришия – до хати. До Раїси підійшла.
– Чого це ти, голубонько?.. – говорить, а голос тремтить. – Дай, допоможу піднятися…
– Поклали мого синочка і чоловіка у землю, а зараз і мені допомогти хочете? – прошепотіла Раїса і знов – як розрегочеться! Очі скажені…
– Та що ти кажеш? Чого це ти?! – мамку трусонуло.
– Дай зілля! Дай зілля, щоб померти! – закричала Раїса, підхопилася і побігла геть. А вітер її ніби підганяє: мерщій, мерщій…
Мамці – руки трусяться. Озирається. Аж не видно. Темно. Здається, вулиця порожня…
Тільки подумала це – од постаменту суне щось.
Мамка крутнулася – і швидше в хату.
Ускочила. Озирається. Татко «Лісову пісню» допиває, Катерина у своїй кімнаті на ліжку скрутилася.
Мамка навколішки впала:
– Боже, допоможи… І полізла до шафи з одягом. Дістала рюкзак, із яким татко колись із армії повернувся, доньчин одяг повкидала. Зупинилася на мить… Полізла до ліжка. Дерла матрац, дерла, а він не піддається. Ножем розрізала, сімнадцять купюр по десять гривень витягла. У рюкзак укинула. Знову зупинилася. З буфету дістала Катеринин документ – свідоцтво про народження. У рюкзак. І – до Катерини:
– Доню, вставай скоро, – шепоче й тягне доньку з ліжка.
– Не чіпай мене, мамо, – Катерина їй.
А мамка – й не мамка зовсім! Крига! Ухопила, на ноги поставила. Ані сльозинки.
– Хіба я тебе, люба, колись чіпала? Біжи хутко! Бо зараз нас усіх на шмаття порвуть. Біжи. Чуєш? Оце склала тобі.
Зойкнула.
– А поїсти? Поїсти забула покласти. І – до кухні. Катерина за нею:
– Що сталося, мамо? Куди мені бігти?
– Якнайдалі, доню. Знає село про тебе з Романом. Ідуть уже. Соромити будуть. А мо', й того більше…
Катерина – до вікна:
– Та нема ніби…
Віконце у відповідь – дзелень! І нема шибки.
Катерина відсахнулася:
– Я боюся…
– Пальта! Пальта рожевого вдягай! – кричить мамка. – І чоботи гумові. Та швидше! І тягне Катерину до вікна, що на город дивиться. Одчинила:
– Давай!
– А ти?
– А я тут трохи побалакаю, – мамка їй. – А потім знайду тебе… – Де?
– Біжи полем аж за курган. Зустрінемося. Біжи, рідненька. У рюкзаку одежина, гроші…
– Нащо гроші? Зустрінемося ж?
– А так… – відказала мамка якось дивно. До доньки припала. – Бережи тебе Бог!
Катерина вискочила з вікна в город. До мамки обернулася.
– Чекай! – прошепотіла мамка і зникла. За мить із вікна висунулася, простягнула Катерині маленький папірець.
– Ось… Адреса вченого того.
– Нащо?
– А як згодиться?.. Біжи…
