– Бомжари! Коли харч даватимуть? – вигукнуло маля. Сірий брудний натовп ворухнувся.
– З'їж свого собаку! – кинув облізлий чоловік років тридцяти.
– Годі малих чіпати, – прошамкотіла молода, але беззуба жінка. До Катерини з Вітьком: – Обіцяли скоро відчинити. Ставайте, не бійтеся.
– А чого б це ми боялися?! – вигукнуло маля й подерлося просто до віконця їдальні.
За годину ситі – розм'якли.
– Розкажи про свою Шанівку…
– Ти розкажи. Такий малий… Чого з дому втік?
– Били… Мамка до хати не пускала, поки гривень п'ять не покажу, а люди жадібні. Не дають…
– А де твій дім?
– Тут, у Києві… На Солом'янці.
– Це де?
– А-а-а-а! – маля махнуло рукою. – Мені твій цуцик подобається. Такий чудний!
– Так я його Чудним і назвала.
– Дай мені…
– Не можу. Він мені як рідний став. Розмовляю з ним.
– А ти зі мною говори…
– Та не можу віддати. Він же не іграшка. Він живий. За мною біг… Із теплої хати втік.
Маля насупилося, мопсика з рук не випустило.
– Добре, хоч понесу… Візьмеш мене із собою у своє село.
– Ходімо. Там добре… З кургану світ видно. У хаті тепло. Мамка борщу наварить і все гукає: «Спішіть, поки гарячий!»
– Тебе мамка з хати не гнала?
– Що ти! Вона у мене золота… І татко.
– Чого ж утекла?
– Не від них…
Катерина чогось злякалася, розгубилася. «Як це? – подумала. – Я ж про дядька Романа сьогодні – і не згадала…»
Маля зітхнуло, штурхонуло Катерину в плече:
– Ходімо! Скоро темно буде. Хоч би за місто вибратися…
До ранньої зимової темряви Катерина з Вітьком устигли дістатися тільки до кінцевої станції метро «Лісова».
– Це нічого… – розсудило маля. – Звідси сільські дядьки додому їдуть, може, хто й підбере.
– А чого вони звідси додому їдуть? – спитала Катерина.
– Харч продадуть і їдуть…
Метро обійшли. Вітька командував.
– На трасу треба…
Ледь дісталися. Темно. Машини багнюкою ляпають.
– Однаково хтось зупиниться. Махай! Махай! Вони на тьолок швидше клюють… – маля. – А я відійду…
Катерина руку виставила, махає щосили. Стомилася – рука відпадає.
Обернулася – нема Вітька. Зник разом із мопсиком.
– От хитрюща дитина, – прошепотіла. – І що мені тепер робити?
Пішла дорогою від міста. У пальтечко рожеве скляне кутається.
Аж за спиною гальма – як заверещать! Грюк!..
Відскочила. Обернулася: стоїть авто розкішне поперек дороги, у нього ще одне врізалося. А під колесами… мопсеня тіпається. І Вітько навколішках до нього повзе. Та й кричить – дорослі дядьки з автомобілів підійти не наважаться:
– Сука! Сука! – маля до мопсика доповзло, тремтить. – Що ж ти наробив, сука! Я ж тебе, бля, просив… Я ж тебе, бля, умовляв… Не біжи ти від мене! Як же я без тебе, бля, буду… Не помирай… Не помирай…
Катерина скрутилася край дороги. Ворухнутися не може. Очі мокрі заплющила.
– Бідне цуценя…
Аж – геп! Здригнулася, очі розплющила – цуценя поряд. Мертве. Дядьки його з дороги відкинули, Вітька за комір – і давай між собою лаятися.
– Куди ти дивився?!
– А ти чого відстань не тримав?
– Ти у всьому винуватий.
– Ні, ти…
Катерина простягнула руку. Мопсеня було ще тепле.
По-собачому холодної зимової ночі Катерина колупала гілкою мерзлу землю в лісочку край дороги. Чудного поховати хтіла. Та де там! Хоч зігрілася, так старалася. Прикидала цуценя снігом і гілками, пішла до дороги.
– Вибачай, Чудний… Помру, як зараз не зігріюся… – ледь змогла вимовити.
На ранок обмерзлу дівчину в роздертому рожевому скляному пальті знайшли край дороги пенсіонери Кочубеї. Старим «москвичем» їхали, поверталися від доньки зі столиці. Легко їхали. А чого б не легко? Півсвині, сотню яєць, двох курей, три літри сметани й мішок картоплі приперли рідній дитині, а назад – порожні. Петро Іванович Кочубей хоч і мав мінус три в окулярах, ще й за кермо вчепився, а рожеве пальто край дороги помітив. Зупинив «москвича».
– Мати, чуєш? – гукнув дружині.
Та сопе собі, спить. Довіряє чоловікові. Не боїться.
– Ганя, а ну піди глянь… – розбуркав.
– Куди це? – спросоння.
– А онде рожева ганчірка гарна! Свині підстелимо…
Ганя очі продерла, з «москвича» вилізла. Хазяєчка. Мо' комусь щось непотрібне, а Ганя йому раду дасть. Підійшла.
– Матір Божа! Петю, Петю… Тут дівча змерзле у пальті!
Петро Іванович зопрів за мить. До Катерини кинувся.
– Зараз трусону… Мої жива?
Катерина оченята ледь розплющила:
– Помо…жіть…
Ганя – у сльози. Петро Іванович згадав, як у флоті служив п'ятдесят років тому.
– А ну геть мені оці нюні! – гаркнув. – Тягнімо її до машини.
Ухопили за пальто вдвох. До «москвича» доперли, а як у салон затягти – не втямлять. Лежить дівча, мов неживе. З півгодини борсалися. Аж Петро Іванович згадав про пляшку горілки іноземної, яку щедра доня батькам у подарунок дала.
– Ганя, давай горілку!
– Шкода, – відказала хазяйновита Ганя.
– Та ти що, мати, сказилася?! – гримнув Петро Іванович. Горілкою Катерині лице обтер, до рота влив. Закашлялася.
– Ну, тепер довеземо… – на заднє сидіння затягли.
– А куди? – Ганя вмостилася поряд із чоловіком та все на Катерину обертається.
А та хитається. Синя…
– До нас найближче, – постановив Петро Іванович.
