Згадала Катерина мамку свою золоту – і завмерла. Як сказати? Про Романа, про Сашка, про тітку Раю, про Залусківського… -…Мама веліла одного родича провідати. А я… заблукала. Маля безпритульне мене за Київ вивело. Песика мого вкрало. А песик за мною біг… Під машину втрапив… Оце я його поночі поховати хтіла, та змерзла геть. Якби не ви… Померла б…
– Матір Божа! І буває ж таке! А що ж мама твоя тебе у таку путь одну налагодила? Може, мамка з татком п'ють, а ти з відчаю втекла?
– Ні, – Катерина мамку згадала, посміхнулася. – У мене мама – золота. Їй-богу! От так хочу, щоб колись ви з нею познайомилися! І татко добрий. Дуже добрий…
– Додому хочеш?
– Ой як хочу! Ніколи ще так довго без мами з татом не була. Ще й пальто нове роздерла. Така шкода!
– Оте рожеве? – спитала Ганя.
– Так. Тільки-но купили… Нове було.
– Негодяще стало, – призналася Ганя. – Хотіла під свиню підкласти, та не годиться. Скляне якесь…
– От і маєш! – зітхнула Катерина. – Нема в чому й додому доїхати.
– Дарма зітхаєш. Ми тобі одежину знайдемо.
– Правда? Ой, тітко Ганя! Ви теж – золота. Як моя мама…
Ганя підхопилася.
– На кухні ж…
Сльози ховала. Так прикипіла до дівчини, хоч ріж.
У кінці січня Петро Іванович і Ганя збирали Катерину в путь. Бо вже й дня не могла всидіти, аби не перепитати:
– Дядьку Петро, тітко Ганя! Коли вже можна буде додому?
– Хіба погано тобі в нас? Хоч би до тепла добула, – краялося Ганине серце.
– За мамою скучила… За татком… Та й на могилку сходити хочу.
– На яку могилку? І – Роман перед очима. «Мовчи… Мовчи…»
– До рідних… – відказала.
Кочубеї здалися. Ганя витягла з шафи доньчин справний кожушок. У крамниці купили Катерині фетрові чоботи з хутром усередині. Вдягли – нізащо не змерзне.
Петро Іванович довго шукав на мапі Шанівку, та не знайшов. Аж Катерині спало на думку:
– Ви Килимівку шукайте. Килимівка точно є. А наша мала Шанівка – поруч.
Килимівка на мапі України існувала. Петро Іванович розсудив:
– Треба до Києва повертатися. Брати квитка на автобус аж до Харкова.
– Нащо? – Катерина йому.
– Якраз через твою Килимівку їде, – пояснив Петро Іванович.
Так і зробили.
Ганя теж поїхала до столиці – Катерину проводжати. Розчулилася, сльози ллються:
– Ти ж дивися, дитино! Як щось не так, одразу до нас повертайся. Онде я тобі на папірчику все чисто записала. І адресу нашу, і прізвище. І телефон доньчин. Не губися більше.
– Нічого поганого не станеться, тітко Ганя, – Катерина на шию Гані кинулася. – Я вас дуже люблю… Оце додому повернуся і маму вмовлю, щоб до вас у гості з'їздити. Можна?
– Чекатимемо… – сказав Петро Іванович.
Катерина махала їм крізь вікно з автобуса, аж поки дві постаті не зникли. Ніби й не було.
Дорога рівна. Мотор гуде. В автобусі Пугачова співає. Катерина заплющила очі. Заснула. Прокинулася вже надвечір. Водій її за плече сіпає:
– Прокинься! Килимівка… У тебе квиток тільки до Килимівки.
– Добре, добре… Зараз…
Пакунок з Ганиними наїдками підхопила. З автобусу вийшла. Озирнулася.
– Як же довго мене тут не було!
Темно. У килимівських хатах де-не-де ледь жевріє світло. І жодної живої душі на вулиці.
– Либонь, знову електрику відключили? – прошепотіла Катерина. – Чи в когось із килимівських переночувати, чи додому пхатися? – задумалася.
Зметикувала: «Поночі краще до Шанівки дійти. А раптом сусіди ще злі та знову будуть соромити? Ні, поночі краще…
Тихенько додому прокрадуся».
Від крайньої хати – голоси. Зупинилася, чогось посміхнулася… Це ж радість яка! Знову вдома… Онде килимівські сваряться… Усе – як завжди.
– Куди?! – почула – і жахнулася. Та це ж Тамарчин голос! Кіоскерки шанівської.
– Відчепися, мати! – Сергій.
Катерина до паркану прилипла:
– Що ж ти, сучий сину, робиш? Хочеш стати таким, як батько? Очі залив, то хоч дома сиди! – Тамарка кричала так завзято, що килимівські пси почали підбріхувати.
– Сама сиди! – темна постать, хитаючися, пройшла повз Катерину. Дмухнуло перегаром.
«Чого це Тамарка із Сергієм у Килимівці? – ніяк не могла збагнути Катерина. – Мо', по товар їздили та й вирішили у Килимівці заночувати…»
– Таж не було цього раніше, – прошепотіла. – Чи запитати?..
А Тамарка тим часом до хати по ліхтарик злітала і вже дибає слідком за Сергієм:
– Куди ж ти подівся, сину?!
Катерина – бігти. «У мами все чисто і розпитаю. І Людка розбазікає – що було і чого не було». За Килимівку вискочила. Стала.
– Ох і темна ж ніч…
Довго йшла. Ніч ніяк не кінчалася.
– Та як це? Хоч би вогник один… От кляті начальники!
Електрику відключили – геть нічого не видно. Ніби й нема зовсім Шанівки.
Посеред шляху стала, з Ганиної торбинки термос із гарячим чаєм витягла.
– Якби не ви, тітко Ганя…
Повеселішала. Знову пішла. Мала б уже й Шанівка бути… Знов стала. Розсудила:
– Отак і стоятиму, поки не стане видно. Бо оце заблукаю, як та дурна корова.
Ніч у відповідь – посірішала. Онде курган… Катерина вдивлялася перед себе. Повільно, наче на фотопапері, проявився спочатку білий постамент, потім – серед білого снігу – чорні стіни згорілих шанівських хат без дахів.
– Що ж це? – ледь не впала. – Мамо… Мамо…
Зірвалася, побігла до батьківського двору.
