Маля ще раз підтерло носа й пішло. Катерина за ним. Міст обійшли, на гору трохи подерлися. Серед голих дерев – землянка.
Влізли. Справжня піч-буржуйка посередині гуде, тепло…
Як же тепло! Замість меблів – ящики. На земляній підлозі – щось плетене, певно, колись килимом звалося. І люди… Троє хлопчаків одних із Катериною літ. Дівка, здорова, як кобила. І баба стара. Зовсім стара. Без зубів.
– Тебе, сученя, тільки по їжу й посилати! – вилаялася кобила. – Кого привів?
– Хай погріється, чуєш, Славко?! – тупонуло ногою в розірваній кросівці маля. – Кидати чи що?
– Гроші маєш? – підступилася до Катерини Славка. Катерина очі відвела:
– Ні…
– А що маєш?
Катерина рюкзака з плечей скинула.
– Беріть… Мої й згодиться.
Маля першим рюкзак розграбувало. Серед барвистих Жанноччиних уборів знайшло вовняного светра.
– Моє, моє…
Навіть беззуба баба ворухнулася.
– Дайте й мені хоч щось…
Бабі дали прозорого шалика з орґанзи.
Славка виборола більшу частину Жанноччиного вбрання.
Щось на себе напхала, решту згорнула в хустку, підвелася:
– Піду… Може, харчів принесу…
А хлопці все сиділи, як колоди.
– А чого це вони? – спитала Катерина малого Вітьку.
– Хімікатів наїлися… Півночі блювали, а тепер заклякли і сидять, як дурні. Хоч би подохли!
– Нащо таке кажеш? – перелякалася Катерина.
– Жопа від них болить, – признався малий Вітько.
– Б'ють?
Маля зиркнуло на Катерину – так дорослі на дітей дивляться.
– Бабою гидують, Славка не дається, а мене скрутять і шоркають по черзі… – зітхнув. – Ти звідки така вилізла? – Із Шанівки… Оце б мені до села добратися…
Вітька всміхнувся, погладив мопсика:
– Мо', й доберешся… Подаруй мені своє собача.
– Не можу, – відповіла Катерина.
Близько полудня до землянки припленталася п'яна Славка. Кинула на ящик пакет із харчами. Постановила:
– Сьогодні нову нагодуємо, а завтра хай працює.
До Катерини повернулася:
– Тебе як?
– Катя…
– А я Ярослава. Славкою можеш звати.
– Та не затримаюся я… Дякую, що відігріли. Йти мені треба…
– То йди, – гикнула Славка і завалилася біля буржуйки. Голову підвела: – Тільки спробуй мені харч собаці віддати… Уб'ю!
Мопсик ніби зрозумів: до Катерини притулився, завмер.
Аж – хлопці відмерли. Спочатку один ворухнувся, за живіт схопився:
– Сірий! Поїж… Славка харч принесла… – сказав малий Вітька.
Сірий обвів дурними очима землянку, наткнувся на нове обличчя:
– Ти хто?
– Катя… – Катерина ворухнутись боялася.
Сірий мовчки потяг до Катерини руку:
– Ходи сюди…
А тут і двійко інших до тями прийшли. Сірого відсунули – і до харчів. Їли, їли… Зригнули. По цигарки потяглися.
– Вітька! Чаю завари…
Малий Вітька слухняно підхопився.
– Я перший сучку трахну, – сказав Сірий.
– Що ти тут понти гониш? – вишкірився другий. – Давно рило з юхи не вмивав?
Вітько зупинився з гарячим чайником у руках:
– Це моя дівка! Я її знайшов! Тільки торкніться… Вона моя!
Хлопці зареготали. Сірий зухвало зиркнув на товаришів, смикнув Катерину за рукав рожевого скляного пальта. Так у пальті й упала на підлогу.
– Сірий, бля… – і всі троє навалилися на Катерину.
Рвали одяг. Мопсик захлинався.
Вітько заплакав. Рученята чайника не втримали. На себе окропом.
– Ой! – од болю підскочив.
До буржуйки кинувся, гілку палаючу витяг і прямо на кубло – кидь!
– Сука!.. – всі троє – урізнобіч.
У Сірого на щоці аж шкіра злізла:
– А-а-а-а-ай! Сука! Уб'ю! – по підлозі катається.
Двоє інших отетеріли. До тями прийти не можуть. Куди спочатку кидатися – не розуміють: чи на Вітьку малого, чи на Катерину, чи, мо! Сірому понти обламати… Маля Катерину за руку:
– Біжімо… Та цуценяти не забудь…
– Не забуду, не забуду… – з ніг падає, із землянки дереться. Мопсик поруч крутиться.
Вискочили. І з гори – комітьголов. Під горою сіли, озирнулися. Нема нікого…
– Дякую тобі дуже, Вітя, ти мене врятував…
– Здалася ти мені! – кинув Вітька. – Я цуценя рятував, бо воно аж під Сірого в купу залізло. Боявся, задушать.
– Однаково – спасибі, – Катерина сльози втирає. Пальто роздерте до тіла прикладає. Рукава відшматували, падлюки…
Де голку з ниткою взяти? Ет, мама лаятиметься. Дуже лаятиметься. А татко скаже:
– Краще б вугілля на зиму купили…
Під пальто руку запустила – як розридається!
– Ти чого? – маля їй.
– Гроші… Усі гроші вкрали!
– У тебе гроші були? – Вітька смішно плеснув долоньками, захитав головою. – От яка ти дурна! Яка дурна… Треба було мені одразу сказати. Я б так сховав – ніхто б не знайшов…
– Звідки ж я знала?..
– Нічого ти не знаєш! Як мала. Годі вже ревти, бо довго тут сидіти не можна. Знайдуть…
– А куди? Куди? Як із міста вибратися?
– Пішли…
– А ти?.. – Із тобою піду. Мені тепер повертатися не можна.
Через міст перейшли та все прямо, прямо…
– Дай цуценя понесу, – попросило маля.
– Бери… – Катерина віддала мопсика. Одразу стало ще холодніше. Ноги в ґумових чоботях – як дерево.
– Мо', десь погріємося? Іти не можу…
– Давай погріємося, – маля завернуло до під'їзду житлового будинку. – Скоро їдальня буде…
– Як це?
– Для бомжів їдальня. Вони дітям завжди без черги суп наливають.
– То давай не грітися… Пішли, пішли…
Біля дверей зачиненої благодійної їдальні трусилися од холоду десятки зо два безпритульних.
