– А чого це ти, Алка, до нас прийшла зі своїми залякуваннями? Не до Тамарки чи ще до когось із шанівських… Самі своє село випалили, а на килимівських кивають! Чи ми з Марусею тобі найпершими пліткарями здаємося? Га?
Велика, як гора, Алка підійшла до Степана, обійняла його, до себе притисла:
– Люблю я вас! Добрі ви з Марусею люди. Вас прошу мої слова усім переказати. Бо – не шуткую.
Маруся приклала руки до грудей, на чолі – зморшка гірка:
– Скажи хоч, вона до школи ходити буде?
– Не буде, Маруся.
– Чому?
– Вона, Маруся, тепер більше від тебе знає… Сама до неї підеш, як припече…
– Чи ти дурна? – не повірила Маруся.
– Ай – дурна! Дурна була… Така дурна… – і Алка пішла з хати.
Раїса підвелася. Повільно, непевно.
– Дякую вам за все, Маруся. І тобі, Степане. До Шанівки піду.
– Тре' хоч тепла дочекатися, – Маруся їй.
– Так, дочекатися… – Раїса спробувала посміхнутися. Коли людина довго в смутку, то й посмішка – подвиг.
Алка Залусківська дісталася райцентру надвечір. Чоловік припхався наступного ранку. Веселий.
– Де був? – запитала Алка.
– У Килимівці…
– Щось я тебе там не бачила. Мо' знову Тамарку по кущах тягав…
– У мене була ділова зустріч, дурна ти жінко! – гримнув Іван.
– Які ж у тебе діла з Тамаркою?
– Паї шанівські в неї викупив. – Іван не зумів приховати радості. – Пручалася, стерво! Та я її… Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!
– Нема в тебе землі, Іван, – тихо сказала Алка. Іван зиркнув на неї з подивом:
– Ти що кажеш, дурна?! І як замахнеться!
Алка чоловіка за руку – хвать! Та – до підлоги. Залусківський аж покотився.
– Була дурна, Ваня… А тепер геть розумною стала. Оце поки тебе не було, схованки твої із грішми познаходила. Чого ж ти, падлюко, від мене гроші ховаєш? Хіба я тобі не жінка? Хіба я менше за тебе працювала усе життя?
– Пусти! Пусти, дурна! – Іван зубами скрегоче.
– Дурна?
– Та не дурна, – підхопився. До тями прийти не може. – Що це з тобою, жінко? Наче з конопель…
Алка вже рота розкрила, а тут у двері хтось – грюк, грюк!
– Кого це принесло? – Іван до дверей.
На порозі суддя районний та найкращий друзяка Залусківського – Жорка Нечитайло.
– Привіт, – Іван йому. – Чого захекався?
– Ваня… – Нечитайло впав на стілець у коридорі, Залусківському папірець простягнув. – Оце й до нас бандюги столичні добралися. Що його робити? Залусківський папірець узяв, а читати не став:
– Та кажи вже…
– Рейдери… Чув таке?
– Не чув. А що за хрін такий?
– Завтра суд, Ваня. Учора приїжджали люди з Києва з документами. Усі землі шанівські за цими документами здано їм ув оренду довічну.
– Та ти здурів! – пополотнів Залусківський.
– Я тебе вчора весь день виглядав. Де тебе носило? Мо' би й устигли щось зробити…
– Та й зараз устигнемо, – мобілізувався Залусківський.
– Ваня… Мені гроші дали… Чималі… А як не взяв би – вбили б. Я й так ризикую, що тобі довірився. Нема в мене сили тебе прикрити.
Залусківський жестом зупинив Нечитайла, уп'явся в документ. Щодо прав на орендовану землю до Івана Залусківського позивалася велика столична корпорація…
– Нащо їм земля?..
– Ти комусь казав, що хочеш землю перепродати?
– Казав…
– От і маєш, – Нечитайло зітхнув. – Піду я… Раптом хтось побачить…
– Суки! – прошепотів Залусківський. – Я їм землю просто так не віддам.
– Ваня… Не заводься! Страшні люди! Їй-бо, страшні… Живцем спалять, а землю однаково заберуть…
– Я за землю сам кого хоч спалю! – зайшовся люттю Залусківський. – До своїх піду, до шанівських. Мене село підтримає. Кожен підтвердить, що пай мені віддав!
– Ну дивися, Ваня… Я тебе попередив.
Нечитайло вислизнув із хати Залусківського, а Іван так і лишився у коридорі сидіти.
Скільки так сидів – хтозна. Схаменувся, як Алка у коридор вийшла. Ну, чисто на базар зібралася – валіза, пакунки, пакуночки.
– Куди? – люто.
– Додому. До Шанівки.
– Та хоч під три чорти! – зметнувся, до Алки сіпається. – Звідки ти, сучка, знала, що мою землю забрати хочуть?
– Твою?! – розсміялася Алка. – Ех ти, чума ходяча!
– Звідки? – аж затрясся.
– Катя сказала…
– Яка ще Катя, дурна ти корово! – Залусківський за звичкою язика не втримав. Алка – лясь! Аж перекинувся.
Підскочив, та знову до Алки:
– Яка ще Катя?!
– Льонькина та Даринкина.
– А ця ще звідки…
– У мазанці живе… Мудра стала. Старошкіра. Геть усе чисто знає.
– Придушу малу гадюку! – заверещав.
Алка його за грудки вхопила:
– Оце знай, Ваня… Катерину зачепиш – уб'ю. Якби не вона, я б з тобою, пердуне невдячний, до скону мучилася!
– Та що ж вона тобі такого зробила?
– Виплакатися дала… І чаю.
– Щоб ви всі повиздихали, курви шанівські! – затрясся Залусківський. – Їдь, їдь… Однаково будеш без землі у своїй Шанівці бабратися!
– Подивимося, – відповіла Алка.
Розсміялася.
Та так дзвінко, що навіть Залусківський подумав: Господи, яка ж красива у нього дружина… була.
Того ж дня Залусківський рвонув у Килимівку. Та – до Тамарки.
– Тамара! А ходи-но сюди, голубко, – двері ногою відчинив.
Федька з Тамаркою та Федькова сестра, яка братові із сім'єю кімнату у своєму домі виділила, якраз обідати сідали.
– Тобі треба, ти й ходи, – незвично різко відказала Тамарка.
– Поговорити тре'… – знизив оберти Залусківський.
