Ночі за дві Сашко навідався.

– Катя, я не ревную, – сказав. – І добре, – зраділа Катерина. – Бо ти мені дуже близький до серця. Як брат. Сашко посміхнувся, Катерина поцікавилася:

– Ти теж зможеш до мене приходити?

– Звичайно, – відповів Сашко. – Ми тут усі, кого ти знала, по черзі до тебе збираємося.

– По черзі? – Катерині смішно стало. – Овва! Так кажеш, ніби вже й черга велика…

– Оце Ничипориха пхалася поперед інших…

– Ничипориха? Вона померла? – Катерина заціпеніла.

– Померла… Чого б їй не померти? Стара баба, хоч і крутилася, як дзиґа. Під хрестом біля вашого корівника… сидить.

Навіть у могилі лежати не випало. Та нічо'… Ми Ничипориху не скоро до тебе пустимо.

– Чому?

– Таж із батьками спершу поговори…

Катерина прокинулася серед ночі – піт чоло заливає. У фетрові чобітки – Ганин подарунок – ускочила. Кожуха вхопила. До Шанівки побігла. Падала, підхоплювалася, знову падала, бо від сліз дороги не бачила.

– Мамо! Мамо золота! Скажи, що Сашка бреше! Скажи… Люба моя! Таточку!

До двору розбитого добігла. Хрест біля корівника хитається.

– Мамо! Матусю! Таточку! – зашепотіла. І – страшно… Мороз під кожухом ворушиться.

Аж із-під купи каміння – голоси.

– Та ви живі тут! – жахнулася.

Темно. Вітер гуде, а Катерина знай каміння відкидає:

– Потерпіть мені… Потерпіть, золоті мої… – голова обертом, обертом.

Просто на каміння і впала.

Аж – по голові мама рукою водить:

– Доню, я тут…

– Мамо моя золота… Ти жива? Так я і знала. Сашка хоч і добрий хлопець, але ж – брехуняка!

– Добрий хлопець. Добрий… – мама їй. І татко поруч став. Тверезий. Зовсім тверезий. І не тхне від нього зовсім.

– Ти хоч ліфчика носиш? – усміхнувся.

– От би тобі, Льончику, всі жіночі секрети знати! – мамка всміхається. – Краще скажи дитині головне, що вона знати повинна.

– Сама скажи, – татко пручається.

– Та кажіть уже, бо серце вистрибує, – Катерина їм.

Мамка посмішки не лишає, нахилилася до доньки ближче:

– Не тре', люба, каміння розкидати.

– Чому?

– Тут наш останній притулок і захисток. Обійнялися… Добре нам, доню. Хата рідна… Село рідне… Земля рідна… А тепер і ти поруч. Із часом каміння щільніше ляже… А ти ще зверху поклади…

– Нащо?

– Курган буде, доню. Колись дівча самотнє затужить, на курган вилізе… А з кургану ж… -…Цілий світ, – Катерина їй.

Довго мовчали.

– Розумна в нас донька, Дарка! – подав голос татко.

– То ви… померли? – наважилася Катерина.

– Померли, доню… Та так красно померли, – мамка їй. – Обійнялися, у кімнатці твоїй тепло було. Аж пашіло. Поснули… Хіба не гарно?

– То й мене до себе беріть, – заплакала Катерина. – Килина на небесах, і дядько Роман, і Сашка, і ви з татком. Навіть Ничипорисі випало. Чим я гірша?

– Дурна в нас донька, Дарка! – сказав татко. А мамка розсміялася:

– Тобі, Льончику, все не так!

Та доньці:

– Не мені, люба, віжки натягувати. На все є Бог. Дав життя – дякуй. Забере до себе – не сумуй. Чуєш? І зараз – не сумуй. Ми з татком тут… поряд… На сторожі будемо. – І говоритиму з вами? І бачити вас буду? – Катерина мамці.

– Звісно, люба. Ти в нас тепер не тільки очима бачиш.

То доля.

По голові Катерині – холод: то мамка руку відняла. І – тануть, тануть обоє. І мамка. І татко.

Катерина з каміння підвестися силкується, голова болить. Ніч ніби ще темнішою стала.

– Мамо! Таточку! Де ви? Чи привиділося?

– Тут ми, люба… Не хвилюйся. Катерина голову опустила.

– Мамо! Мамо золота… Скажи… А чи татко знає…

– Про Романа? – татко їй.

Тихо так, ледь чутно:

– Знаю…

– Ти, таточку, на мене не сердься… – Катерина йому.

– Хитра в нас донька, Дарка! – почулося серед каміння.

– Льончику! Льончику! Та скажи ж дитині, що не сердишся.

Бач, як засумувала, – вітерцем над камінням.

– Сама скажи! Ти ж у нас язиката…

– Таж дитина тебе питає…

– Звісно, не серджуся…

Алка Залусківська довго до Килининої мазанки збиралася. Сумніви заїли. Страх брав. Та врешті втрапила якось у Килимівку ранком, день – попереду…

– Піду, – вирішила.

Та – через поле навпростець. Рідну згорілу Шанівку обійти не змогла. Спочатку – туди. Добрьохала, край вулиці Імені Леніна стала.

– Та що ж тут коїться?! – переляк у голосі. А Алка ж – не боязка жінка.

Пішла вулицею імені Леніна.

– Та що ж це? Що?

Шанівська вулиця чистою стала, мов корова її вилизала. Ні тобі камінця, ні гілки, ні розшматованого одягу, який кидали шанівці, коли бігли з рідного села світ за очі. Від зруйнованих хат – тільки стіни. А замість Льонькиної з Дариною хати – велика купа каміння. Не купа – гора. Поруч із горою – хрест.

– Оце ніби хтось із усієї Шанівки сюди каміння позносив, – уразилася Алка.

Озирнулася.

– Е-ге-гей! Є тут хто живий?

Тихо. Від Льонькиного й Дарчиного двору худий пес виліз. – І що ти тут стережеш, бідолахо?! – прошепотіла Алка. Скільки до Килининої мазанки йшла, стільки стояла перед очима та гора, хрест і чиста порожня вулиця…

– Шанівка моя рідненька… – ледь утримала сльозу.

Біля Килининої мазанки крутилися двійко молодих собак. Алку побачили – загарчали, проте не рвуться. Стоять, розглядають.

– Таки не брехала Маруся, – прошепотіла Алка. Та – голосно: – Баба Килина! Вийдіть, чи що?

Перейти на страницу:

Похожие книги