– Оце такої! – не повірила Маруся. – А де ж баба швендяла весь час після пожежі?
– Не знаю, – фельдшерка почухала носа. – Килина – норовиста баба.
Маруся кілька вечорів поспіль приставляла до даху своєї хати драбину і лізла наверх. Вдивлялася у пагорб біля шанівської ферми.
– Щось світиться… – шепотіла. І за кілька днів вирішила сходити до Килининої мазанки. Спочатку без Раїси.
День видався – сяйво. Свіжий сніг шанівські чорні стіни вкрив, сухі бур'яни – й ті білі. Маруся до ферми допленталася, зупинилася.
– От вибрала ж баба собі місцину… Доки дійдеш – уже хворий! Із димаря мазанки ледь помітно курилося. – Грієш, бабо, старі кістки, – сказала Маруся і поперла до мазанки. І до тину хиткого не дійшла – з-за мазанки вилетіли двійко цуценят. Маруся подумала – бавляться, руку простягла, а мале та руде – як хватоне!
– Ах ти ж гадюка! – Маруся ледь устигла руку зберегти. Відбігла далеченько, закричала: – Килина! Баба Килина! Ви мене чуєте? Килина! Це я, Маруся, вчителька з Килимівки.
Вийдіть, будь ласочка, на хвилинку! Зайти не можу… Такі у вас собачата дурні…
За віконцем мазанки ворухнулася біла фіраночка. Промайнуло щось…
Маруся очі напружила. Ну, точно! Ходить баба по хаті.
– Бабо Килино! Та вийдіть же, дуже прошу…
Фіранка сіпнулася ще раз і завмерла.
Маруся хвилин двадцять гукала. У відповідь тільки дурні цуценята казилися.
Ні з чим повернулася до села, і поповзли Килимівкою чутки.
– Бач, як баба загордилася, – обурювалася фельдшерка. – Теж мені докториха…
– Чуєте, баби! А, мо', вона сама хвора… вийти не може, а собаки не пропускають, – вигадав Марусин Степан.
– Ой-ой! Таке ляпнув! – зметнулася фельдшерка. – Та де їй хворіти, як вона сама кого завгодно вилікує!
– Таж і вона не вічна, – буркнув Степан, акордеона в Раїси вирвав і пішов геть.
Алка Залусківська від Марусі й дізналася, що в Килининій мазанці жевріє життя. Іванові розповіла.
– Що за чортівня?! – роздратувався Залусківський. – Мені б там… нікого не було.
– Чого? – Алка насупилася. – Я у Шанівці народилася, все життя прожила, поки ти, підлото, село на Льоньку з Даркою не підбурив… – І вітер я підкупив! – кинув Залусківський. – І дмухав ув обидві щоки, щоб село згоріло…
– Мовчи, – порадила Алка. – Мені твої плани давно поперек горлянки стоять. Що ж це ти, Ваня, все вимудровуєш, як людей обдурити! – І нічого не вимудровую! Землю докупи збираю. Хіба погано?
– А люди?
– Дурна ти зовсім, жінко! Великий лан усім вигідний. А люди… Люди – зайві мені поки що. Та й скільки їх треба? У двадцять першому столітті живемо. От іще шанівські паї у клятої Тамарки викуплю – і… – І що?
– А продам, жінко! Охочі є. Горілчані королі й пивні барони.
– А хліб?
– А по хліб, жінко, до держави звертайся. Нащось же нам потрібна держава!
– До Шанівки хочу… – сказала Алка. – До Килини піду. Поради попрошу.
– Порадь, щоб забиралася світ за очі.
Розмови з дорогими, коханими – розкіш. Спочатку вони приходили до Катерини уві сні. Першою баба Килина навідалася.
– У коморі – картопля і смалець, – роз'яснила все чисто. – Траву заварюй. До весни не охлянеш, а там…
– А книжки ваші, бабо, можна читати? – спиталася Катерина.
– А ти їх і не торкалася? – здивувалася Килина.
– Не сміла…
– Ти тут тепер за хазяйку, – усміхнулася Килина. – Спочатку сама вилікуєшся, потім – іншим допоможеш. Доля…
– Бабо, я щаслива, – Катерина їй.
– Знаю… – і зникла.
А Катерині – картинка кольорова про бабу Килину. Про смерть її. Та нестрашна зовсім картинка. Світла, аж золота.
Ніби побачила баба, як Шанівка вигоріла, на постіль лягла, руки на грудях склала і прошепотіла: «От і смерть». Та разом із постіллю – на небеса. І Рудий із Чубчиком – за нею. Дивиться Катерина – аж точно! Нема постелі. Лавка довга лишилася, на ній Катерина і вмощується щоночі. А постелі… Катерина картинку розгляділа та давай гукати:
– Бабо Килино! Прийдіть іще до мене…
Баба у відповідь:
– От ти яка примхлива! Нащо мене ганяєш? Чи, мої думаєш, легко мені через усі світи до тебе мчати?
– Вибачайте дуже… – Катерина їй. – Розпитати хотіла…
Мої знаєте щось про мамку з татком… Баба головою захитала.
– Не тре' мене питати. Хіба не зрозуміла? Сама усе чисто побачиш.
– Про мамку з татком?
– Про всіх… Та обережно мені, дитино. Людям не завше тре' знати, що на них чекає.
– Чому?
– Господь розсердиться.
– Мовчати буду… – Катерина їй. – Навіки… Баба Килина розсміялася:
– Усе в тебе – навіки. Кохання, обіцянки…
– А хіба можна інакше?
– Зрозумієш, – і баба Килина зникла.
Катерина чимдуж очі силила. Про мамку з татком дізнатися хтіла. Дуже.
А замість них посеред ночі Роман прийшов. Очі сині сяють, лице зовсім не обгоріле.
– Русалонько…
– Дядьку Романе! Сонце ви моє золоте! І поговорити з вами зможу?
– Зможеш, Русалонько.
– Чи сумуєте за мною?
– Сумую, Русалонько. Та годі про це. Інше хотів сказати.
Те, що за життя не встиг.
– Нащо слова? Ви мене не словами звабили. Душу відкрили. – І не жалкую. Чуєш? Не шкодую і не каюся, що любив і люблю тебе. – І я не шкодую. А тепер… Це ж свято яке – говорити з вами.
– Спи, люба. Відпочинь… Іще поговоримо. Я до тебе часто приходитиму… – дядько Роман усміхнувся – і не стало його.
