Я мовчки спостерігав за гостем, що повільно пройшов через приймальню, ще раз озирнувся на мене, потім кивнув секретарці, прочинив двері на вулицю і демонстративно поставив свою валізку біля порога, ще раз прослідкувавши за напрямом мого погляду. Злегка кивнув, немовби запрошуючи, і пішов донизу бетонними сходинками.
Хмаринка підвелася зі свого місця і розгублено глянула спочатку на двері, потім на мене.
— Він щось забувся? — напівствердно–напівзапитально сказала вона.
— Зачиніть двері, будь ласка, — попрохав я.
— Добре, — дівчина кивнула і почимчикувала до виходу. Стрункі ніжки майже не торкалися підлоги. Дивовижно легка хода, правильно я її Хмаринкою прозвав.
Біля порога секретарка розгублено зупинилася:
— А хіба…
— Двері зачини.
З явним сумнівом вона таки підкорилася. І щойно це сталося, я зірвався з місця й прожогом кинувся до Сапулиного кабінету.
— Катько, глянь у вікно!
— Що сталося? — підвелася вона назустріч із кавою в руці.
Вікно моєї заступниці виходило просто на ґанок офісу, і з нього було чудово видно дипломат, що стояв попід дверима.
— Дивися, — показав я пальцем.
— Що це таке? — вона підійшла до вікна.
— Двісті тисяч доларів.
— Та брешеш.
— Ні, не брешу. Сам бачив. Повна валіза грошей.
Сапула посміхнулася:
— Цікаво. У нашому селі це називали знайдою. І хто ж батько цієї сиротини?
— Один американець, — наскільки міг коротко, я спробував розповісти історію несподіваного гостя та валізи.
Виразні Сапулині брови полізли догори.
— А чому ти не взяв цих грошей?
— Не знаю. Але не взяв.
— Дивина.
— «Самому чудно, а де ж дітись?»
І справді, чому я не взяв цих грошей? Завжди ж брав спокійно — ну, звісно, не завжди такими сумами, але бувало всяке. Я — бізнесмен, а не чиновник, і беру не хабарі, а плату за послуги. А значить, можна дозволити собі особливо не капризувати. Але тут закапризував.
— Мене покликати не міг? — Сапула не відривала очей від валізки за вікном.
— Міг.
І справді, можна було гукнути Катьку та сказати, щоб взяла гроші. До неї взагалі не може бути претензій, бо робить те, що скаже директор. Чорт його знає, чому я не зробив цього.
— То чого ж не покликав?
— Чорт його знає. Чуйка.
Слово «чуйка» для жінок є достатнім обґрунтуванням. Сапулу воно задовольнило. Мене — ні. В голові почали навіть крутитися думки, як можна було убезпечити себе, провівши по касі ці гроші, якби, звісно, таки взяв їх. Все‑таки іноземна валюта не має законного ходіння в Україні… За вікном буяла весна, на ґанку у мене стояла валіза з двомастами тисячами доларів, яку міг забрати будь–який перехожий, а ми нервово спостерігали за цим з–поза вимитих після зими шибок офісу.
— Ну і що далі? — поцікавилася Сапула.
— А що далі? Тепер уже без варіантів. Ти ж не підеш забирати. Я теж.
Вона знизала плечима:
— А чого? Я — запросто. У мене, сам знаєш, нахабства вистачить.
— Знаю, що вистачить. Але, якщо вже раз відмовили, треба кирпу гнути до кінця.
- Є таке діло, — моя заступниця сьорбнула кави і раптом зметикувала. — Слухай, а якого дідька цей американець приперся до тебе? Хто його привів?
— Ніхто.
— А як він тоді опинився в кабінеті?
— Через двері. Зайшов просто з вулиці.
— А куди дивилася ця твоя Хмаринка?
— У неї спитай, — сказав і тут‑таки пожалкував про це. Своїми словами я фактично призначив крайнього, а точніше крайню. Тепер бідолашна дівчина буде винною у всьому. Звісно, не можна сказати, що вона не заслужила, але ж…
Катька відставила чашку і з багатозначним виглядом вийшла до приймальні. Звідти одразу почулися її різкі фрази і переляканий дівчачий голос у відповідь:
— Хто його пустив?
— Але ж він з Америки…
— Ну то й що, що з Америки? Тобі сказали пускати усіх з Америки?
— Ні. Я просто думала…
— Думати — не твоя робота, зрозуміла? Твоя робота — виконувати те, що скажуть!
— Він мені паспорт показував…
- І що? Ти вперше паспорт побачила?
— Американський — так.
— А французький паспорт колись бачила? Чи англійський?
— Ні.
— А знаєш, скільки у світі країн, що ти їх паспортів ніколи не бачила? Дві сотні! Усіх будеш пускати?
— Але ж це Америка…
- І що, що Америка? Та хоч Зімбабве! У нас — Україна. Це тобі зрозуміло?
— Так…
Сапула топтала бідолаху так, що мені стало шкода. Але втручатися — собі дорожче. Я залишився біля вікна.
Коли розправа із Хмаринкою досягла мети, і дівчина заплакала, Сапула повернулася до свого кабінету.
— Ну, як справи? — у її голосі відчувалося просте жіноче задоволення.
— Ніяк. Стоїть.
— А коли хтось чужий візьме? Перехожий?
— Во спитала!
— Сергію, це ж двісті тисяч!
— Думаєш, я не знаю? Чи думаєш, він не знав, коли залишав, що там двісті тисяч?
Сапула розвела руками:
— Дурдом якийсь… Слухай, а якщо він його підмінив? Якщо там всередині газети?
Я посміхнувся:
— Ну, якщо замінив, то нема чого переживати. Будемо просто пити каву і дивитися. Але це навряд. Це треба бути фокусником, та й смислу немає — а що, коли я здамся, вийду та заберу, а там всередині газети, думаєш, після цього він зможе повирішувати свої справи у міністерстві?
